Престол з ящиків від патронів, панахида над тілом, що прикрите брезентом, біла колоратка, яка ледь виглядає з-під камуфляжу – ще рік тому ніхто з нас не міг і уявити таку картину. Рік тому ми багато чого не могли уявити. Нині війна увійшла у життя кожного і кожному дала нові обов’язки.
Солдатам потрібен священик – значить священик їде в АТО, пише Репортер.
Вони стріляють, я молюся
Отець Володимир Олійник має дві парафії біля Калуша, ними опікується і нині. А влітку майже місяць прослужив капеланом у львівському батальйоні біля Щастя на Луганщині.
Священик каже, поїхав без вагання, хоч і важко було.
«Дружина дивилася в очі, син просив не їхати, – пригадує він. – Кажу, хто, як не я? Поїхав… спершу до Харкова, потім до Люботина, там нас зустрів отець Ігор, повне ім’я писати не можна, бо він і нині помагає капеланам добиратися в АТО. От і мене він довіз. Нас гарно зустрів комбат, поселили в наметі. Знаєте, спочатку ті палатки стояли на поверхні, а після нічного обстрілу їх закопали на два метри в землю. Солдати зробили мені престол з ящиків від гільз, обшили його брезентом, знайшли біленьке простирадло».
А далі пішли капеланські будні. Отець Володимир каже, щоранку, ще до сходу сонця він старався відслужити службу.
«То не так, як у церкві, без хору, дяків, але кожен з солдатів мав молитовник для військовослужбовців, вони слідкували, дехто навіть підспівував, – розповідає священик. – На війні їм було легше бути з Богом, в молитві, вони легше переносили і той страх, і той біль».
Вечорами сповідав, з благословеннями відправляв кого на відпочинок, кого на блокпост, а кого і в Луганський аеропорт. Найгірше, каже, коли вони не верталися, а не вернулося багато.
«От вчора я лиш з ними розмовляв, а назавтра мені доводилося відправляти їх на вічний спокій, – зітхає отець. – Це було найгірше і для інших бійців, бо всі вони там стають товаришами. Ті рани ніколи не можна загоїти, але розраду священик дає».
Розповідає, що запрошували його і в інші батальйони – мовляв, прийдіть, освятіть намети, техніку.
«Я ходив, роздавав хрестики, мав з ними бесіду, запрошував на службу, хто приходив, а хтось ні, – пригадує отець Володимир. – Були хлопці з усієї України, але лише десь двоє питали мене, який я батюшка. Я кажу – Божий. Нє, якої віри? А хіба на війні є конфесії? Більше питань не було».
Історій було багато і різних.
“Як поїхали на блокпост, а його почали обстрілювати. Хлопці стріляють, а я сиджу і молюся в бліндажі. А вони собі жартують: отче, моліться сильніше, бо ще Бог не почув, сепаратисти не відступили… А то поїхали по воду, дали мені автомат, кажуть, будете оберігати нас, поки ми будемо набирати… Коли розраджував солдат у наметі, то згадували дім, співали українських пісень…”.
За словами священика, він дуже боявся, аби солдати не розчарувалися у своїй вірі щодо Україні, але слава Богу вони там народжувалися сильними патріотами. Не було зброї, техніки, але патріотизм був.
«Знаєте, у 90-х, коли ми відроджували могили УПА, січовиків, я думав: всі кажуть – герої, а якими вони були? Я побачив героїв там, під Луганськом – сильні люди, наші люди».
Думав солдати, а ні – лікарі
«Коли мені було 22, один чоловік поставив мені несподіване питання: якби в Україні повторилося те, що було у 40-х, то де б ти був? – починає розмову отець Орест Путько. – Я сказав просто – у лісі».
На жаль, повторилося, і він таки пішов на війну – але не у ліс бійцем, а у степ, в чині капелана військового шпиталю.
Священик каже, ще з юності мав кредо – якщо можу, то мушу.
«І якщо я в свої 64 роки ще можу скакати, то значить, мушу робите те, що треба, – посміхається отець Орест. – Знаєте, я цього року майданувся по повній програмі. У Франківську постійно на віче ходив, в Києві в лютому на Майдані був. Донині на престолі в лікарні, в Пасічній, де я служу, маю маленький образочок зі Святою родиною, а на ній відбитки чобіт. Це з церковного намету на Майдані».
Тож коли йому запропонували їхати на Схід, то навіть не вагався. Купив форму, берці, дощовик і поїхав.
В АТО відправлялися з Харкова. «Сіли в автобус, він закладений багажем, через то треба переступати, сидять чоловіки з автоматами, в бронежилетах, шоломах, – розповідає священик. – Думав, солдати, а то лікарі. Бачити медика зі зброєю було дивно, але розумів – інших варіантів немає».
Нині вже можна говорити, що той госпіталь був у Старобільському районі Луганщини. Брезентові намети – в якому операційна, в якому травматологія… Як розказує отець, весь склад госпіталю ходив в однакових формах, без жодних відзнак. Трохи пізніше з наметів познімали знак «хреста», бо все це могло слугувати мішенню. До шпиталю доставляли солдат з передової – тих, кого неможливо було доправити в Харків, або ж тих, в кого поранення було не таке серйозне, щоб туди відправляти.
«Що там робили священики? Ми просто приходили до них в палатку і питали, чи можна з ними помолитися. Хлопці були не проти, – каже отець Орест. – Одним із таких місць нашого контакту була курилка, сиділи, говорили на будь-яку тему. Воно помагало. Є таке поняття – символічна присутність священика в кризовій ситуації. Вони бачать, що є священик, а це нагадування – звернися до того, що вище».
Правили служби, а коли привозили померлих, то панахиду.
«От просто на машині накритий брезентом лежить солдат, так і відправляємо, – говорить отець. – Пригадую випадок, як ми з офіцерами поїхали на блокпост, аби поспілкуватися з хлопцями, а наш контакт, м’яко кажучи, не склався. Є така річ, як посттравматичний стресовий розлад, і це треба розуміти. І якраз тоді сильні дощі падали, а тут вибухи, стрілянина. Загинули двоє, я прибіг, застав вже їх з розпанаханими черепами». Така от війна.
Але отець Орест каже, що з місяця в тому госпіталі виніс для себе несподіване знання.
«Мені ніколи в житті не було так приємно чути російську мову, як у тій зоні, – хитає він головою. – Бо цією мовою користувалися українці, які стали на захист своєї Батьківщини. Таке неочікуване пробудження там. Їдеш у колоні військових, і малі, й дорослі махають нам руками. А на зупинках: «Слава Украине! Героям Слава!».
Капелани всюди є
За легендою, у IV столітті святий Мартин із Тури, будучи молодим солдатом, побачив жебрака, який не мав вбрання, аби прикритися від холоду. Тоді святий розірвав надвоє свою солдатську накидку (капу) і одну половину віддав жебракові. Тієї ж ночі цей жебрак явився йому уві сні і сказав, що він – Ісус.
Після цього друга половина капи святого Мартина стала предметом вшанування у французькій армії. Для неї був створений похідний храм, який назвали капелою, а священика, який служив у цьому храмі, почали називати «капеланус».
У 742 або 743 році у місті Регенсбурзі (Німеччина) на першому східно-франкському соборі (Consilium Germanicum) було ухвалено рішення про участь священиків у військовій службі, проте із застереженням про заборону носіння зброї та безпосередньої участі в бойових діях.
З того часу й донині капелани є у більшості армій світу.
