Днями у селі Великий Ключів на Коломийщині відбувся фестиваль повстанської пісні «Покрова». Через погоду він не був таким чисельним, як минулоріч. Та як сказав Геннадій Романюк, один з організаторів події: «Тут зібралися дійсно ті, кого болить Україна».
На фестиваль приїхали ветерани, військові, які мали відпустку на цей період, волонтери, які допомагають війську з 2014 року. Також приїхали люди, чиї батьки були засуджені за підпільну діяльність. Були на фестивалі й рідні повстанців, які підірвалися на цьому місці у криївці. І, звичайно, барди, які виконували авторські пісні про сучасну війну, а також повстанські пісні, пише Репортер.
Мріяв відновити пам’ять про батьків
Фестиваль повстанської пісні з 2021 року проводять біля відновленої криївки на присілку Царинка. Це пам’ятне місце, адже 2 жовтня 1951 року у криївці підірвалися троє повстанців: окружний провідник Іван Кулик «Сірий», районний провідник Юрій Дронюк «Яр» і його дружина, друкарка Анна Дронюк «Муха».
У 2018 році небайдужі люди на чолі з Геннадієм Романюком віднайшли це місце, розчистили й поставили хрест. А у 2021 році відновили криївку. Це була ініціатива Василя Дронюка – сина загиблих повстанців «Яра» і «Мухи».
Це його була ідея зробити криївку, – говорить Геннадій Романюк. – Він цим жив. Був на відкритті, а через кілька місяців, на жаль, помер.
На святі щороку є його дружина Марія Дронюк та донька Світлана Попадюк. Родина опікується цією криївкою, аби тут завжди був порядок.
Пані Марія переказує розповіді чоловіка. На момент загибелі батьків йому було лише чотири роки.
Читайте також: З піхоти у керування наземними дронами. «Едельвейс» Павло Глодан – про війну технологій
Він казав, що не пам’ятає обличчя батьків, але пам’ятав, як вони якогось вечора прийшли додому і батько сидів і чистив зброю, – розповідає пані Марія.
За її словами, чоловікові було дуже важливо відновити цю криївку, вшанувати пам’ять про батьків. Адже досі ніхто не знає, де поховані повстанці.
Після смерті батьків його та старшу сестру виховувала бабуся. Вони троє довго переховувалися по чужих селах, аби їх не впіймали.
Це яку треба мати силу волі, ви мені скажіть? Три гарнізони їх оточили! І вони, аби не здатися, підірвали себе, – говорить пані Марія про свекруху та свекра.
Зрадник серед своїх
А здав криївку Дмитро Тучак з Городенки на псевдо «Кіров». Він був головою районної організації СБ (Служби безпеки). Мав би виявляти зрадників, а зрештою став ним сам.
Дружину Тучака, яка також була підпільниця, арештували, – розповідає Геннадій Романюк. – У них була маленька дитина. Її почали обробляти і вона почала писати йому, мовляв, буде тобі пощада, пощадять нашу дитину. Він пішов на зраду. Це був його перший злочин із сотні. 120 людей – командирів різних ланок – було розстріляно або відправлено на Соловки через нього.
Ще Романюк розказує, що потім через багато років Дмитро Тучак працював на заводі «Більшовик» у Києві. У 1991 році до нього приїхали ті, які ще лишилися живі та які повернулися з Соловків. Усе йому сказали.
Закінчилося тим, що він отримав інсульт і помер в муках, а його син повісився. Той син, заради якого він пішов на такий злочин, – каже Геннадій Романюк.
Боротьба у генах
До криївки щороку приїздить родина Боледзюк – сестри Надія Боледзюк та Оксана Гаращук, а також їхня мама Галина Гаращук.
Моя бабуся була зв’язкова УПА, – розказує Надія Боледзюк. – Вона цими лісами ходила до хлопців, мала позивний «Сосна». Її впіймали й засудили на 15 років суворого режиму. З них вона відсиділа 11, а ще чотири роки вільного поселення.
Пані Надія каже, що ця боротьба не могла не передатися їм від бабусі. Мати пані Надії Галина Гаращук – медик, пройшла Майдан, у 2014 році поїхала на Донбас, до 2022-го від’їздила туди шість ротацій.
За два дні до початку вторгнення маму знову викликали, але вже підкачало здоров’я і ми її просто не відпустили, – говорить пані Надія. – А ми з сестрою почали ще 2014 волонтеркою займатися, досі продовжуємо.
З Гуляйполя, з Запорізького напрямку приїхав молодий військовий Дмитро з позивним «Кобра». Наразі в нього відпустка. Цю криївку він будував своїми руками з іншими побратимами з організації «Тризуб імені Степана Бандери».
Усе, що тут є, ми познаходили, коли копали, – банки металеві, патрони, посуд, – показує Дмитро побратиму Олександру Алієву. – Оця криничка так і була, ми її відновили. Оця друкарська машинка тут не просто так. Тут була серйозна криївка, де сиділи провідники й станичні ОУН-УПА. Тут друкувалися листівки, аби люди розуміли, за що воюють повстанці.
Коли відновлювали криївку, Дмитрові було близько 20 років. Від початку вторгнення він на війні, мінометник.
Були моменти, коли нам було дуже важко, – розказує військовий. – Я, як людина, яка знає історію, то собі згадував, що нашим попередникам легше не було. Нам по-своєму важко, їм по-своєму було важко. Вони воювали в підпіллі. Ми раді, що воюємо за 1300 км від дому. У нас як би там не було є лінія. Тобто, з одної сторони ми, з другої сторони москалі. І це якоюсь мірою краще, бо можемо тут вільно ходити й про це все говорити.
Барди і 30 повстанських пісень
Щороку фестиваль повстанської пісні збирає бардів і хористів з усієї України. Як і щороку, із Києва приїхала Юлія Майборода «Бандерівна». Її пісні – це справжній літопис війни, адже жінка з 2014 року їздить і співає для хлопців, а також багато волонтерить.
У її доробку – понад 60 пісень, які вона називає «окопно-бліндажною лірикою».
У мене є пісні про артилерію, про снайперів, про піхоту, про танкістів. Ці всі пісні – це такі замальовки про життя, – говорить «Бандерівна».
Бард Дмитро Скрипа до криївки приїздить двічі на рік – у травні на День Героїв і на Покрову. Пан Дмитро дуже схожий на козака, а ще він родом з Луганщини.
А знаєте, що один із повстанців, який тут загинув – Сірий» – він родом з Донецької області? – говорить пан Дмитро. – Він мав таку повагу серед повстанців, що став окружним провідником. А сам він із села Грабове Шахтарського району.
А ще музиканти із захватом розказують, що місцевий колектив знає і виконує зо 30 повстанських пісень. На жаль, цього року їх не було. Та кажуть, дай Боже дочекати й наступного року почути ту історію підпілля у піснях.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.