З початку повномасштабної війни багато організацій та підприємств релокувалися на захід України. Йдеться не лише про промисловість – митці теж переїхали у пошуках прихистку, й тут, на новому місці, доповнюють і збагачують культурне життя громад.
Так, Косів на Прикарпатті, який славиться ремеслами і ткацькими традиціями, став новим домом для ткацького ательє «Вандра Рагз» із Херсонщини. А театральна спільнота Ужгорода прихистила акторів та режисерів з багатьох міст сходу та півдня. Тепер тут працює театр-студія переселенців «УжІК». Недавно вони побували з гастролями і у Франківську, пише Репортер.
Килими з Херсонщини – на Гуцульщину
Гуцульське місто Косів здавна відоме своїми ремеслами та рукоділлям. Тут майстрині тчуть гуцульські килими, є майстерні з ліжникарства та вибійки, а знаменита косівська кераміка вже кілька років є у списку ЮНЕСКО. Крім того, Інститут прикладного і декоративного мистецтва у Косові щороку випускає майбутніх митців.
Читайте: Ткацький край. Як у Косові навчають давнім ремеслам (ФОТО, ВІДЕО)
Не дивно, що саме це місто стало прихистком для ткацького ательє «Вандра Рагз» з Каховки. Бізнес заснувало українсько-шведське подружжя ще у 2006 році. Тоді вони мешкали у селищі Любимівка неподалік Каховки.
Я шукала ідею створення робочих місць для жінок. Тоді ще нічого не знала про ткацтво й килимарство, – розповідає засновниця ткацького ательє «Вандра Рагз» Лариса Боден. – Завдяки чоловікові познайомилася із шведськими партнерами, які виготовляли тканини. Вони працювали під торговою маркою «Вандра Рагз», але обсяги були невеликі. Мене це зацікавило, тож ми вирішили спробувати у нас, в Любимівці.
Ательє набрало перших п’ять ткаль, придбало старенький верстат і запустило виробництво. На кінець 2021 року на «Вандра Рагз» у Каховці вже працювали близько 40 жінок на 13 верстатах.
А тоді почалося повномасштабне вторгнення, Каховку окупували з перших днів. Лариса Боден каже, спочатку всі були розгублені й не знали, що робити. Замовлень багато, але доправити їх за адресами та замовити нові матеріали – майже неможливо. Так протрималися до квітня, а тоді вирішили, що треба релокуватися.
На той час 10 жінок погодилися виїхати, якщо ми знайдемо безпечне місце, – розповідає співвласниця ательє. – І це була моя відповідальність перед працівниками, які були готові їхати в нікуди. Тоді почала шукати місце для релокації, адже перебувала на підконтрольній Україні території. Об’їздила 5-6 локацій, але це все були пропозиції від комерційної нерухомості. А хотілося мати підтримку від держави та місцевої влади.
Тоді пані Лариса зустрілася з міським головою Косова Юрієм Плосконосом і, за її словами, знайшла розуміння й підтримку. До того ж, тут було готове приміщення, без необхідності вкладати гроші в його ремонт. Тоді ткалі, які погодились до переїзду, подолали важку дорогу з окупованої Херсонщини на Прикарпаття. Так «Вандра Рагз» розпочала роботу в Косові.
Поєднали традиції і сучасність
Перевезти на Івано-Франківщину вдалося лише дев’ять верстатів – найбільші та найменші залишились у Каховці. Тож релоковане підприємство було змушене терміново шукати виробників необхідного обладнання. І це були не всі виклики.
Ми втратили практично всі обігові кошти. Мені довелося домовитися з клієнтами, щоб вони зробили нам передоплату майже на пів року, – пригадує Лариса Боден. – А з постачальниками – що вони відвантажать нам неймовірну кількість вовни – 5-6 тонн – в кредит. Кредитні терміни були 180 днів – це просто фантастично, ми їм дуже вдячні.
Але вже у вересні 2022 року провели урочисте відкриття, на яке завітав посол Швеції в Україні Тобіас Тиберг. На кінець 2022 року у «Вандра Рагз» працювали 25 ткаль. Зараз – удвічі більше, але пошуки людей не припиняються.
Коли ми тільки приїхали у Косів, дуже багато ткаль старшого віку казали: «Я тут все знаю, я прийду до вас працювати». Та коли вони бачили наші верстати, казали, що це трохи інше. Наші верстати складніші, техніки більш різноманітні, – каже пані Лариса. – Ми не робимо традиційні гуцульські килими. Наші роботи – це поєднання традицій, майстерності й сучасного дизайну. Ті самі ткацькі техніки, що й в Україні, існували століттями також у Скандинавії, Румунії, Марокко. Ми їх використовуємо, але в іншій кольоровій гаммі, й вони сприймаються інакше. Я не можу сказати, що ми робимо етнічні килими якоїсь країни. У нас – міжнародний продукт для міжнародних клієнтів.
Важкість пошуку робітників – єдина причина, зізнається пані Лариса, коли вона шкодує, що обрала для релокації таке невелике містечко, як Косів. Крім того довелося звикнути до інших звичаїв, менталітету: зважати на церковні свята, те, що місцеві звикли починати роботу пізніше, ніж на півдні, завжди мати запаси кави на кухні – тут її люблять традиційно. Зараз шукають ткаль не лише у Косові, а й у селах громади. Усім працівникам відшкодовують проїзд, а внутрішньо переміщеним ще й щомісяця виплачують додаткові гроші – це була особиста ініціатива Лариси Боден.
Читайте: За узорами прабабусь. Як косівська «Ґушка» відновлює традицію ліжникарства (ФОТО)
А з плюсів розміщення у Косові – Інститут прикладного і декоративного мистецтва, з яким ткацьке ательє тісно співпрацює.
У нас багато ткаль йдуть влітку у відпустку і їх заміняють студенти. Також ми намагаємося разом робити цікаві заходи. Наприклад, недавно професорка зі Швеції Каміла Ілієфскі провела у нас майстер-клас для ткаль і цікаву лекцію для викладачів і студентів інституту, – говорить Лариса Боден. – Намагаємось співпрацювати і з іншими навчальними закладами, де є факультети ткацтва. Наприклад, з Львівською національною академією мистецтв.
Нове життя килимового цеху
Ткацьке ательє «Вандра Рагз» розмістилось у «Центрі карпатської культури», поруч з гончарною майстернею «Горно» Сергія Дутки. Це відновлена будівля колишнього килимового цеху, збудована у 1930 році, тож місце вже десятиліттями зберігає творчу енергію. У 2018 році в рамках транскордонного проєкту з країнами ЄС розпочалося його відновлення.
У 2022 році туди перемістилася громадська організація «Вільні» із Запоріжжя. З того часу колишній цех став місцем культурних подій, які об’єднали як переселених, так і місцевих майстрів, виробників і всіх зацікавлених.
Зокрема, тут уже три роки проводять благодійні ярмарки, де влаштовують гончарні та інші майстер-класи, продають вироби і збирають гроші на ЗСУ. Наприклад, напередодні дня Святого Миколая цьогоріч знову відбудеться «Теплий базар».
Ми втілювали проєкти, які були спрямовані на розвиток підприємницької, ремісницької діяльності, культурні події. Таким чином змогли об’єднати місцевих жителів, релокованих, – розповідає співзасновниця громадського фонду «Вільні» Ганна Романова. – Наша організація релокувалася в Косів, але ми продовжуємо роботу і в Запоріжжі. Там у нас є два постійні проєкти – з підтримки дітей з надолуження освітніх втрат і підтримки родин, які перебувають у складних умовах. А у Косові інший фокус уваги – більш культурний. Хоч зараз ми сфокусували увагу на підтримці військових та їхніх родин. Так, запускаємо групу підтримки та відпочинкові кемпи для військових, ветеранів і їхніх сімей.
Тож тут, в атмосфері творчої співпраці, «Вандра Рагз» продовжує виготовляти свої вироби – у першу чергу, для закордонних замовників.
Ми працюємо з 13-17 країнами світу, відправляємо дуже різне: від килимових доріжок до величезних килимів, розміром 6 на 12 метрів, – каже Лариса Боден. – Кожен килим неповторний, бо ми все робимо виключно під замовлення клієнта. У місяць виробляємо десь 450 квадратних метрів килимів. Найбільший попит – у листопаді, напередодні Різдва. А от у серпні наші клієнти відпочивають – це час, коли ми розробляємо нові колекції. Також затишшя у січні, але тоді ми маємо виставку в Парижі, тому робота в ательє є завжди.
До речі, «вандра рагз» – зі шведської значить «килим, по якому зручно ходити». В ательє кажуть, що планують і далі розширятися, до кінця року придбати ще кілька верстатів і набрати ще більше ткаль. Бо коли є попит на українське, треба його підтримувати.
Читайте: Косівський майстер Марко Луканюк робить авторські бартки з плетеними руків’ями (ФОТО, ВІДЕО)
З гастролями у Франківськ
Кілька днів тому театр-студія переселенців «УжІК» повернувся з гастролей в Івано-Франківську з виставою «Чекаючи на Ґодо». У цьому місті ужгородські артисти зі своїми виставами вже не вперше, брали участь у щорічному Шекспірівському фестивалі у червні. Із Шекспіра власне і розпочиналась історія УжІКа. А якщо згадати про обставини, то поштовх дало повномасштабного вторгнення.
Саме тоді, наприкінці лютого 2022-го в Ужгород почали евакуюватися українці з інших регіонів. На той момент ужгородський режисер В’ячеслав Єгоров здавав дипломну роботу і планував поставити «Король Лір», проте в умовах початку великої війни із акторами було складно та й потреби були іншими. Тим часом біля простору Cinema space, де В’ячеслав Єгоров проводив творчі заняття, відкрили безкоштовну їдальню для переселенців. Багато-хто заходив, дітей водили у театр. А дорослі відходили від стресу і на запитання В’ячеслава «Чи не хочете самі зіграти?», погодилися.
Люди дуже хотіли, щоб не тільки війна була в голові, бо дуже важко було, якраз сім’ї роз’їжджалися, у кожного якась трагедія. І вирішили, а чому б не зробити такий майданчик арттерапевтичний. А з іншого боку – це спосіб здати дипломну роботу, ще була і творча мета. На той момент в Ужгороді перебували відомий український кінопродюсер Андрій Суярко та закарпатський режисер-документаліст Дмитро Гришко. Вони зацікавилися, що можна зафільмувати процес створення цього проєкту, – пригадує В’ячеслав Єгоров.
У найперший склад театру-студії відібрали художницю з Харкова, вчителя з Ірпеня, студентку з Кривого Рога, працівницю підприємства з Чугуєва, офіціантів, робочих. Але всі вони якось враз перевтілилися, відчули натхнення, за дуже короткий термін опанували особливості акторської майстерності, надихнулися театром.
Вже за два місяці роботи В’ячеслав Єгоров поставив дві повноцінні вистави, з якими дебютував в Ужгороді та поїздив по області: «Король Лір» і «Чекаючи на Ґодо».
Актори виступали також в замках Закарпаття. У 2023 році за рахунок грантової програми вдалося організувати тур по Україні. У той рік вийшов і документальний фільм про театр переселенців в Ужгороді, прем’єра якого відбулася в Лос-Анжелесі. Тоді ж поставили виставу «Маклена Ґраса». 2024 рік приніс гастролі до Британії, де «УжІК» виступав з аншлагом у Королівському Шекспірівському театрі.
Буквально за 2 години квитки на всі три вистави у Стретфорд-на-Ейвоні були продані.
За цей час склад нашого театру-студії трохи змінився. Зараз люди не планують свого життя, потрібно десь їхати, переселятися Тому для того, щоб зберегти цей проект, треба було проявляти гнучкість. До цього часу у нас грає двоє людей з першого складу, є з 2023 року актори. Ми не комерційний проект, заробітні плати не отримуємо, було пару грантів, але певний час, – каже В’ячеслав Єгоров.
Сюди приходять жити, розвиватися, займатися творчістю
Одна найперших акторів в УжІКу – Олена Аляб’єва, яка в перші дні повномасштабного вторгнення переїхала в Ужгород з Харкова.
Ми жили з родиною як вимушені переселенці у тимчасовому прихистку ПАДІЮНі (палац дітей та юнацтва). Там я і побачила оголошення про театральний кастинг, яке висіло просто на стіні, – пригадує Олена.– А я дуже люблю театр, до цього була тільки глядачкою. Тож подумала, чому б і не спробувати. Щоб якось відволіктися від тих подій. Ми були у розпачі, не знали, що далі з нами буде. Відбір я пройти не сподівалася, але пішла спробувати. І от три роки граю у театрі. З такого маленького початку виріс такий чудовий проект. Дуже рада, що я тут.
Олена каже, що в Ужгороді адаптувалася: «Мені дуже подобається це місто, воно таке атмосферне. Я навіть з перших не відчувала, що я десь у чужому місці. Я художниця, тобто працюю вдома, мені легко було продовжувати те, чим я займалась в Харкові», – додає жінка.
Донька Олени ходить в Ужгороді у третій клас, чоловік знайшов роботу. Часом родину питають, чи хочуть вони повертатися. «Ми звичайно хочемо і повертатися, але хочемо і залишитись. Не знаю, як це можна об’єднати, бо Ужгород став нашим другим домом. І це без всяких перебільшень», – відповідає на такі питання акторка театру-студії «УжІК».
Серед акторів і Андрій Хомік – скрипаль, колишній працівник одного з палаців у Ялті. Христина з Нікополя, Олена з Харкова, звідти й Геннадій Єжков та Тетяна Глишевська з Харкова. У колективі є актори з Донецька та Луганська, двічі переселені. Одна з акторок нині живе в Берліні, куди потрапила за «маршрутом» Луганськ-Одеса-Ужгород. Є також ті, хто повернувся з-за кордону в Ужгород і приєднався до колективу.
Читайте: Ми танцювали, де могли. Як у Франківську етнодвіж «Плиска» навчає народних побутових танців
Театр студія експериментує і розвивається в вільному напрямку. І це дає, за словами Юлії Єгорової, адміністраторки театру, певну свободу. «Переселенці – це люди, легкі на підйом. Вони так також в експериментах мають можливість трошки розслабитися і творити мистецтво. Взагалі мистецтво дуже багато говорять про терапію, але я би не сказала, що ми приходимо лікуватися. Ми приходимо жити, розвиватися, займатися творчістю», – пояснює Юлія. – Зараз ми працюємо над тим, щоб був подвійний склад для поїздок на гастролі. Як тільки ми виходимо за межі Ужгорода, відчуваємо свою потрібність Україні. Наш приїзд дуже дивує переселенців, тих, хто опинився, наприклад, у Франківську, у Львові. Людей це надихає».
Серед нас є як аматори, так і професіонали. У Британії, зокрема, існує практика, коли аматори вливаються в професійний колектив. Це робить вистави живішими, більш щирими, оскільки вони грають вільніше, без усталених штампів. Проте й професіоналів у нас чимало. Наприклад, акторка Херсонського театру, яка зіграла понад 60 ролей, нині долучилася до нас. До нас приєднуються й актори з інших міст, зокрема з Ірпеня. Олексій, який викладав там у школі, весь рік їздив туди-сюди, але тепер сподівається знайти роботу в Ужгороді й більше бути з нами. Олена Аляб’єва, яка починала з нами нині настільки універсальна, що може зіграти будь-яку роль, навіть короля, – розповідає Юлія Єгорова.
Вистава «Чекаючи на Ґодо», з якою зараз виступає театр, – надзвичайно актуальна для нашого часу, кажуть в УжІКу.
Це театр абсурду, що виник у Парижі після Другої світової війни, і був абсолютно новим явищем. «Коли Самюель Беккет написав свій твір, його сценічне втілення здійснив творчий колектив, схожий на наш. Вони відчули всю глибину його задуму й змогли донести ідеї абсурду до глядача. Саме після постановки цієї п’єси Беккет отримав Нобелівську премію, – каже Юлія Єгорова. – Я переконана, що саме такі поклики – розкривати важливі теми через мистецтво – є сенсом театру. І сьогодні театр абсурду особливо промовистий. Адже ми живемо у час, коли люди часто не знають, куди йти, що робити, як будувати життя. Навіть ті, хто має власне житло, залишають його й вирушають у невідоме».
У кожного своя роль: як у житті, так і в театрі
Геннадій (Гектор), який приїхав в Ужгорода з Харкова на третій день повномасштабного вторгнення, потрапив в театр разом з дружиною, але вже після комісування з війська. Виконує роль «людини в чорному», у дружини – своя роль. «До війни я грав у дитячому театрі в Харкові. У театр «УжІК» потрапив, коли волонтери з дружиною у пункті незламності, – пригадує Геннадій. Каже, що ця театральна атмосфера та причетність до неї робить розкутим. І дуже цікаво спостерігати за роботою режисера.
Крістіна з Нікополя, переселилася сюди майже три роки тому з сім’єю: з дітьми, з 82-річною бабусею. «Я ходила на виставу «Король Лір» і побачила цей театр на сцені. А потім були думки, щоб піти до них грати. І тільки от минулого року влітку я наважилася запитати, чи буде якийсь кастинг. Тепер я граю Лакі у виставі «Чекаючи на Ґодо» та жінку у виставі «Маклена Ґраса». Я з сім’ї циркових артистів, з трьох років на сцені була. Навчалася у театральній студії в Нікополі», – розповідає Крістіна. Жінка цього літа закінчила медичний коледж, пройшла курси косметолога і працює у сфері естетичної косметології. Клієнти також ходять на вистави «УжІКа».
Два місяці Крістіна відвідала рідний Нікополь: «Це постійні обстріли, по шість- вісім обстрілів на день. Дрони, важка артилерія. Коли ми звідти виїжджали, не знали, куди їдемо. Було дуже важко. Спочатку ми жили в реабілітаційному центрі в Ужгороді, зараз в гуртожитку, бо центр закрили. Ми взагалі були вперше на Закарпатті, складно було адаптуватися мені, дітям. А зараз вони ходять сюди в музичну школу, на тренування, знайшли вже друзів. І от вже трошечки легше стало. Я, коли пішла в театр, знайшла друзів, коло спілкування, таких самих творчих людей, як і я».
Киянка Валерія Косенко завжди любила театр, колись грала на сцені, потім вчилася на театральному, згодом пішла у вокал. Має диплом естрадної співачки. В Ужгород переїхала на початку війни, тоді ж познайомилася з Юлею та В’ячеславом, але приєдналася до театру нещодавно.
Зараз я граю у «Король Лір» Корделію. Колектив мене одразу прийняв, процес пішов дуже творчо, класно. Єдине, напевно, були складнощі, навчитися слухати нового режисера, зрозуміти, чого він насправді хоче бачити у картинці. Тут перш за все і друзі, і підтримка, і творчий якийсь порив, і всі емоції, також негативні можна кудись викинути. Це дуже психологічно розряджає, – ділиться враженнями Валерія.
Зараз у творчого колективу у розробці дві нові вистави: «1984» та «Гамлет».
«Дуже цікава була поїздка цього року на Шекспірівський фестиваль в Івано-Франківськ. Шекспіріаду нашого театру треба розвивати і рухатися в цьому напрямку, можем бути цікаво глядачам як саме ми це робимо. Сподіваюся, що ми і в Авіньйон з’їздимо на театральний фестиваль і може ще раз до Британії поїдемо», – планує режисер. Він з колективом навчився працювати в умовах постійних змін та нестабільності, трагічних подій. Але саме ці обставини, каже режисер, дають можливість акторам органічно виконувати ролі і мати неабиякий вплив на глядача.
Авторки: Ольга Романська, Ірина Бреза
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
Comments are closed.