Роман Мохняк народився у селі Підпечери 13 травня 1984 року. Змалку захоплювався історією, брав участь у Революції гідності. Минулого року добровільно вирішив стати на захист України. А цієї весни, прикривши собою побратима під час ворожого обстрілу, отримав важке поранення, від якого згодом помер у лікарні.
Рідні згадують Романа як скромного, цілеспрямованого і завзятого, пише Репортер.
Від діда до внука
Як пригадує перша вчителька Романа Ярослава Остапів, він любив і співати, і розв’язувати задачі, гарно писав і читав. А з друзями завжди ділився останнім. Це був її перший набір учнів, тож усіх пам’ятає дуже добре.
Роман був добрим товаришем, завжди турбувався про друзів, – говорить Ярослава Остапів. – Безкорисливий, товаришував з усіма. Бувало, ділився з товаришами печивом чи цукерками, а йому самому вже не вистачало. Також йому легко давалося навчання, з ним не треба було сидіти і довго пояснювати. Був сміливим, вмів постояти за себе.
За словами мами Романа, Марії Мохняк, син змалку був впертий і незалежний. У школі вчився добре, любив математику.
Мав дуже гарну пам’ять, все запам’ятовував, що почув на уроці, – каже Марія Мохняк. – Після школи я більше хотіла, щоб він йшов на юриста. Але він своїми силами пройшов на бюджет на інформатику. Потім радила, щоб перевівся на юридичне, але він не хотів.
Після навчання спочатку Роман Мохняк працював учителем інформатики в Угринівській школі, а потім – у Тисменицькій податковій інспекції.
Під час Помаранчевої революції, Роман з друзями рятував демократію на Майдані. У 2008 році одружився, через рік у нього народилась донька, яку чоловік любив понад усе.
За словами матері Романа, патріотизм сина передався йому в спадок від попередніх поколінь. Адже дідусь воював в УПА, мав псевдо «Гордий». Пізніше був заарештований, а вже за незалежності реабілітований.
Захоплення історією в нього від батька і стрийка. Вони – колекціонери. Тато збирав монети. Вони з Ромчиком навіть купили металошукач, – розповідає молодша сестра Романа Тетяна Мохняк.
З 2010 року Роман Мохняк працював у на різних посадах у Тисменицькій міськраді. Згодом, коли розпочалась Революція гідності, Роман з колегами у перший день поїхав до Києва.
А з 2015 року став депутатом Тисменицької райради.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Роман відправив за кордон доньку, а сам волонтерив, зустрічав гуманітарну допомогу. Планував піти у тероборону, але рідні відговорили.
Читайте: Вони загинули за Україну. Лейтенант Артем Редя
Розуміли без слів
Все ж, у 2024 році, Роман Мохняк вирішив приєднатися до ЗСУ. Рідні пригадують: він був твердий у своєму рішенні.
Коли Роман розповів нам про це рішення, він уже був налаштований, – пригадує сестра Романа Любов Гаврилюк. – Він усе проаналізував і наші спроби його відмовити не сприймав. Казав, що повинен іти.
Роман воював на Сумському та Харківському напрямках. Пройшов навчання на звання сержанта. Служив командиром відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів.
Як пригадує побратим Романа Мохняка, на позивний Вакула, боєць був спокійний, цілеспрямований і завжди тримав все у собі.
Як тільки ми познайомились, одразу було відчуття, ніби знаємо одне одного дуже давно, – говорить Вакула. – Розуміли одне одного навіть без слів. Також, як командир групи, перед тим, як прийняти якесь рішення, він завжди питав нашу думку.
Додому Роман приїхав тільки раз – наприкінці грудня 2024 року.
Якраз мала донечка його приїхати, а його направили на навчання на сержанта. Тому вдалося вирватися аж у грудні, на 10 днів, – каже Марія Мохняк. – Він тоді мало говорив, був втомлений, хотів більше відпочити. А 1 січня я його провела на поїзд до Харкова. Так мені було тривожно на серці, але трималася, не плакала.
Читайте: Вони загинули за Україну. Пілот-винищувач, підполковник Андрій Ткаченко
Як він пішов на війну, у нас стали стосунки ще тепліші. Ми хвилювалися за нього, він – за нас, – пригадує сестра Романа Любов Гаврилюк. – Він нечасто дзвонив, більше писав, щодня були смс. Останнє його повідомлення: «Любцю, ти як? У мене все добре». Це було 12 квітня, а 16-го він уже потрапив під обстріл.
«Хлопці, я помираю»
За словами Вакули, останній вихід на бойове завдання у Романа був у Сумській області. На другий день їхнього виходу на позиції по бійцях запрацювала російська артилерія, а потім у бліндаж почали залітати ворожі дрони.
Це тривало протягом двох годин. Спочатку отримав поранення я, потім трішки дісталося Ромчику. І коли ми лежали, прилетіла FPV йому в спину. В цей момент він закривав мене. Але він був живий, – розповідає побратим. – Через якийсь час я отямився, і пам’ятаю його слова: «Хлопці, я помираю». Я був поранений і не міг нічого зробити – це, мабуть, найстрашніше на війні. Потім командир на спині виніс Ромчика з бліндажа.
Коли Тетяна Мохняк дізналася, що брата поранили, одразу поїхала до нього.
Він не виходив на зв’язок. Ми мали контакти його одногрупника і побратима, тож звернулися до нього, – каже Тетяна Мохняк. – Я поспілкувалася з ротним, який повідомив, що Ромчик поранений. Я з його друзями почала обдзвонювати лікарні, виявилось, що він у Харкові.
У лікарні Роман ще був у доброму гуморі, пригадує сестра. Наступного дня військового перевели до Києва, а там його стан погіршився.
Скільки мене до нього впускали, він завжди спав. А коли мене бачив, у нього починала текти сльоза, – каже Тетяна. – Не хотів говорити по відеозв’язку, не хотів, щоб до нього хтось приїжджав із рідних.
Серце Романа зупинилося 28 квітня 2025, за кілька днів до того, як його мали переводити у клініку «Феофанія».
Читайте: Вони загинули за Україну. Солдат Іван Палій
Поховали воїна на цвинтарі у Підпечерах. Зараз у центрі села є пам’ятний знак Роману Мохняку – поруч з іншими полеглими бійцями.
Авторка: Ольга Романська
