Най буде – це справді дуже важливо – що усі люди, принаймні наші, різняться одне від одного передовсім тим комплексом властивостей і здібностей, які визначають спосіб здобування їжі.

Бо їжа головне, бо властивості різні, бо характеристики тих типів виходять далеко за те, що і як вони їдять. Бо ці архетипи базові і розлазяться на цілу стратегію пересування у світі, пише Тарас Прохасько у колонці на порталі Zbruc.

Кажуть, що є землероби чи городники, пастухи чи скотарі, мисливці чи рибалки і збирачі. Я би ще додав такий нюанс, як садівники чи винороби. Нема чого доказувати, наскільки вроджена і набута схильність до того чи іншого впливає на кожен крок і вибір людини – чи у подружжі, чи у батьківстві, чи у суспільній діяльності, чи у творчості.

У кожному разі є так, що сродний збирач нізащо не намалює такої картини, як мисливець. Навіть у виборі способів літнього відпочинку – не кажучи вже про поступування на фронті – землероб вибере інші курорти і екскурсії, ніж пастух. І то не значить, що рибалка буде шукати, де би рибалити. Ні, навіть у туристичних маршрутах і купанню у морі відразу видно, хто є ким.

Ці типи-архетипи є визначальними для культури життя, тобто для долі.

Однак діє із щораз інтенсивнішою навалою критичний елемент цивілізації, який врешті нівелює культуру і опановує долю. Неймовірна більшість людства вимінює свою долю на поступ цивілізації. Життя в такому разі є вже не випадковими трамплінами долі, а лижнею, прокладеною цивілізацією.

Найочевиднішою ознакою цивілізації є доступ до їжі. Доступ настільки потужний, що архетипічні особливості практично стираються. В такому разі визначальним стає інший показник. Наскільки близькими є ми до їжі, яку головно споживаємо.

Скільки кроків відділяє нас від продукту, який врешті-решт перетвориться на щось у тарелі. Де та грядка, де той сад, де та стайня, де той ліс, з яких ми беремо те, що їмо. І ще одне, дуже важливе, – якою є міра нашої праці, нашого вкладу у те, щоби ця їжа заіснувала.

З цього випірнує наступне питання: скільки робітних стоїть у ряді від городу, саду, ставка, лану, пасіки, грибовиська, ягідника між тим місцем, де їжа народжується, і тим, де ми її споживаємо. Це важливо, бо впливає на самопочуття, самовідчуття та інші непомітні з першого погляду речі.

Відстань має значення. Той, хто ближче, хоч трохи ближче, набуває чарівного еліксиру причетності до головної і найстрашнішої людської функції – споживання, поглинання, травлення і смакування. Хоч-не-хоч тоді розпростовуються усі оті базові інстинкти збирача, мисливця, городника, пастиря. Стаєш тоді собою. Бо твій ланц від і до навіть не годен обхопити твої зап’ястя, грубі, як нога молодого коника.

На городчику – кільканадцять тичених фасоль. На балконі – помідори і базилік. Попри хату – дві яблінки, черешенька і сливка. Низка висушених грибів з найближчого лісу. З козою трудно, нема наразі. А у міських закапелках смоква.

Тяжко такими деталями прохарчуватися, але ці зусилля вартують свого. Життя стає змістовнішим, життя стає дотичнішим, життя стає притульнішим. Замість того, щоби думати, що би ще такого з’їсти, перейматися тим, що добре було би щось поїсти.

Їда – не проблема, казала моя берлінська приятелька майже двадцять років тому.

А я собі думав, що дуже навіть проблема. Так, вона доступна, вона є, її повно, її вдосталь, її забагато. Але вона у тому світі була підступною платформою для багатьох проблем. Проблеми вибору, скажімо. І проблеми втрати того почуття голоду, коли ще до погибелі далеко, але ціле тіло без кусника хоч чогось уже болить.

І я пив літрами добре дешеве вино, заїдаючи його ще ліпшими сирами. У їхньому місті, яке тільки пів століття тому вилізло із системи продуктових карток, я ненавидів лиш одну категорію населення – підлітків, що кидали для забави одне в одного доброю їжею.

Згадував своїх однолітків із сімдесятих, які виходили на вечірні забави з окрайцем хліба, намащеним варенням, і здували травинки, і цілували ту кромку, коли вона нехотячи падала з рук. У черзі по хліб вони стояли. І сливки з чорними порічками також мусили обривати вони. Ланцюг був дуже коротким.

Читайте також: Тарас Прохасько: Франківськ є ідеальне місто для нашого кострубатого життя