Досі не знаю, чим закінчилася повість «У пустелі і пущі». Ціле життя не наважувався повернутися до цієї історії, перекидаючи її в особливий агностичний відділ пізнання світу. Бабця натомість мабуть мала до неї особливий сентимент, не зважаючи на тисячі прочитаних перед тим і після того повістей. Може тому, що якісь схеми в ній запам’яталися їй так, що здавалося, що власне це можна переповідати і переповідати. Особливо дітям, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Безліч разів вона пробувала це зробити, коли клала нас по обіді поспати. І безліч разів сама засинала після кількох хвилин оповіді. Була попросту змучена. Цілий час щось робила. Якісь дрібниці, які оберталися великим ладом, якесь служіння, яке слугувало передовсім самозаспокоєнням у впокореності перед двома навалами часу – історичного і власного. Часом – у період ранньої дитячої безжальності – ми навіть пробували відкривати пальцями її очі, аби сказати, дивлячись у погляд, що чекаємо, що далі. Бабця тоді починала швидко говорити щось таке, як можуть тільки сліпі пророчиці – швидко, плутано, виправдовуючись і наступаючи одночасно, без жодного зв’язку із темою та ідеєю повісті «У пустелі та пущі», Сєнкевича, здається.
Читайте Тарас Прохасько: Український сюжет історії світу
З іншого боку.
Завдяки бабці я ще у досить юному віці без жодних проблем увібрав, проковтнув – так тоді казали – цілого джойсового «Улісса». Бо там що є найбільшим тертям? Найбільшим тертям там є цілий той контекст усіляких куплетів, приповідок, пісеньок, моментальних фразеологізмів як реакція на тимчасові реалії, мелодійки, вирізки, монтаж, на якому тримається актуальність топосу.
Тож ціле моє дитинство з бабцею пройшло у такому от словесному хронотопі тоді ще міжвоєнної епохи. А тому. А тому, розуміючи м’ясню і нервицю присутності гіпер- та метатекстів у житті суспільного організму, який насправді не переймається якимись більшими стратегічними наративами, сприйняв усі коментарі до «Улісса» як такі, що значать не більше, ніж бабцині приповідки і наспіви.
І то, як я їй відкривав око, коли їй було тільки менше, ніж сімдесят, пригадалося тоді, коли їй було трохи більше, як дев’яносто. І через інсульт одне око не закривалося, а дивилися питально і очікувально. Було дуже несонне. І з того квітня минуло вже тридцять років. А цього квітня їй би вже було сто двадцять років. І як це можна передати далі? Як розповісти дитині, з якою я в одному часі, що ми – і він, і я, і та моя бабця – сучасники, в одному часі.
Читайте Тарас Прохасько: Світ широкий, воля…
Як оповісти дитині такі речі, які сам допетрав, коли вже перестав дитиною бути. Перестав, бо допетрав. В тому числі про її час. Про те, як у двадцять з чимось вона хотіла чогось надзвичайного, якогось такого вильоту з доволі люксусового Моршина. Про поліські ліси, де вчителювала. Де почала жити з кимось адекватним, хоч і невідповідним, бо виявилося, що все, що нічого іншого не буде.
І то було хибою.
Бо після того, коли лиш здається, що нічого вже не буде, але тебе не убили, і тобі тільки сорок, то всього буде ще так багато. Ще буде дитина, яку переживеш аж у дев’яносто – страшенний дар, як на двадцяте століття, – ще будуть допити, про які не вчили у школі, будуть тисячі тачок з глиною, важкою, як то глина, у п’ятдесят.
І буде нарешті гідний, порядний свій чоловік, який на наступних тридцять років видасться справжнім щастям. Без розчарувань, але з подивом, що жити доводиться аж так довго, якщо якимось дивом обмине смерть сподівана. В такому разі виникає невідступна думка про те, що для чогось мусиш бути. Мусиш комусь щось зробити. Хоча би розповісти внукам, що там далі після перших сторінок повісті «У пустелі і пущі».
