Франківець Дмитро Гуйван до повномасштабної війни працював будівельником, робив ремонти. Та у червні минулого року відправився воювати на Курщину, згодом отримав поранення і зараз лікується в Івано-Франківську.
Зараз 38-річний військовий розповідає — якби повернувся у часі, пішов би служити раніше, пише Репортер.
Дмитро Гуйван пішов служити 24 червня 2024 року. До цього не мав жодного військового досвіду, займався ремонтами у Франківську. Спочатку потрапив на навчання у Рівне, де пробув два тижні. Потім – 38 днів у Великій Британії. За його словами, іноземні інструктори – добрі спеціалісти, але вони не стикалися з війною. Тож у цьому плані українські офіцери більш обізнані.
Вчитися було важко. Я людина, яка тільки мурувала, а тут мені дають автомат, – зізнається Дмитро Гуйван. – Але все помалу розбирали – тактику, медицину. Я був на саперних навчаннях. Наші інструктори намагалися вмістити у 38 днів те, що у них солдат вчить пів року. Базові навчання були дуже важливі, без них було б дуже важко.
На навчаннях частину хлопців, у тому числі й Дмитра, направили у 103 окрему бригаду територіальної оборони, що дислокується на Львівщині. А звідти – на Курський напрямок. Дмитро воював стрільцем, помічником гранатометника.
Читайте: Позивний Док. Олексій Морозов після поранення повернувся до малих пацієнтів у Надвірній
Було страшно, але мусили туди йти, там наші побратими. Там війна, всюди стріляють. Коли ми приїхали о 05:00, нас одразу зустріли КАБи, – розповідає військовий. – Постійно літають дрони, б’є артилерія, міномети, весь час прильоти. Страх був, перші дві з половиною доби я взагалі не спав. А потім побратим ввімкнув мені AC/DC, я заснув і вперше проспав кілька годин.
Через деякий час поїхали на підкріплення до інших бригад, охороняти РЕБ. Там і отримав поранення – 24 серпня 2024 року.
Ми мали їхати на спостережний пункт, але наші дві машини розбили і ми поїхали на штурм, на підкріплення до наших хлопців – артилеристів, морячків, – говорить Дмитро. – Але тоді СПГ (гранатомет – авт.) вдарив мені по ногах, перебило два коліна, розбило стопу. Коли вдарило, перше, що я думав, це те, що треба накласти турнікет. Мене врятував рюкзак, у мене була хороша амуніція. Голову не зачепило, але в плече потрапив осколок, я його сам витягнув. Снаряд був протипіхотний, тож мені ще пощастило.
Далі йому надали медичну допомогу в Суджі, а потім відвезли в Суми. Там уже зробили операцію. А через тиждень відвезли в Чернігів, де була ще одна операція. Далі – додому, в Івано-Франківськ.
Спочатку лікувався на Матейка, а перед Новим роком перейшов у Добровольчий хірургічний шпиталь БРАСС. Тут зараз лікується і знов чекає на операцію.
Тут чудово, почуваюся, як вдома. Хороші спеціалісти, небайдужі, – говорить Дмитро Гуйван. – Також проводять всякі заходи, ми їздимо кудись, спілкуємось з побратимами. Підкріплює, що тут всі військові й ми розуміємо одне одного. Бо коли спілкуєшся з цивільними, то важче: люди, які там не були, тебе не зрозумють. А побратимам нічого не треба пояснювати, вони завжди вислухають.
З тих, хто воював з Дмитром пліч-о-пліч, сімох уже немає в живих. Дехто, як і він, на лікуванні. Інші воюють. З усіма, з ким є можливість, він підтримує зв’язок, каже – це його друга сім’я. Має прапор, підписаний побратимами.
Головне на фронті – триматися одне одного. Якщо боїшся щось робити – спитай, тобі допоможуть, – каже боєць. – Мене виносили три бригади по замінованому полю – я всім цим хлопцям вдячний. Я майже всіх знаю по іменах, я їм завдячую життям.
Дмитро розповідає – на фронті потрібні люди з мотивацією. Інакше то без користі.
Немотивований боєць – це тягар в окопі. Ти маєш хотіти захищати. Є люди, які ціпеніють від страху, впадають у ступор. Головне підтримати, вивести з цього стану, щоб він не застряг у ньому, – каже Дмитро Гуйван.
Від цивільних Дмитро поки не відчував нерозуміння, лише вдячність і добрі слова. І це, каже, дуже важливо для військових. А головне – не забувати про те, що війна триває.
Якщо не можеш іти на фронт – роби щось корисне для армії в тилу, волонтерь, плети сітки. Копай окопи, якщо не можеш воювати, – каже військовий. – Головне – робити все для того, щоб перемогти. А якщо сидіти й чекати – вони прийдуть сюди. Якби повернути час назад, я б можливо пішов ще швидше. До того вагався, боявся. Але коли вчергове бачиш, як російська ракета руйнує наші міста, вбиває українців, розумієш, що потрібно щось робити.
Що буде далі, військовий не загадує, каже, спочатку треба вилікуватися й пройти реабілітацію. Але твердо вірить у перемогу, хоч для неї ще треба багато зробити.
Читайте: Чернець, який став штурмовиком. Історія Олександра Стефанишина з Прикарпаття
Перемога буде обов’язково, але важкою ціною, – стверджує Дмитро Гуйван. – Інакше не може бути, бо не ми напали, ми захищаємось. Але перемога залежить від кожного з нас. Хтось приносить себе в жертву, а хтось просто її ігнорує. Це найгірше. Бо ворог має бути там, на лінії фронту, а деколи приїжджаєш сюди – а тут ворогів більше. Багато хто з хлопців ламається через це тут. От коли кожен зрозуміє, що це війна, і робитиме щось для того, щоб вона закінчилась, тоді ми переможемо якнайшвидше.
Авторка: Ольга Романська
