Іван Бліндар – український актор театру та кіно. Навчався на театральному відділенні Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету. З 2011 року — актор Франківського драмтеатру. На його рахунку вже понад 30 ролей у виставах та 7 у кіно. Роль Кузьми у фільмі «Я, Побєда і Берлін» принесла йому шалену популярність. Від початку повномасштабного вторгнення Іван Бліндар почав активно займатись волонтерством. У листопаді цього року отримав звання Заслуженого артиста України.
«Репортер» поговорив з Іваном про війну, волонтерство, акторство, цивільних і військових, чого бракує українському кіно та що він зробить одразу після війни.
Іване, наразі твоя найпопулярніша роль – Скрябін у фільмі «Я, Побєда і Берлін». Чим вона стала для тебе?
Я дуже тішуся, що цей фільм трапився у моєму житті. Дуже подобається той результат, який ми отримали. Зізнаюся, що роль Кузьми я зробив не на 100% так, як би мені цього хотілось. Тому що банально не вистачило часу. Але вдалося зробити все дуже близько до того, куди ми рухались. Тішуся, що познайомився з такою крутою командою. У нас реально утворилась справжня сім’я. Досі спілкуємось одне з одним, переписуємось, іноді бачимось…
Звичайно, що ця роль додала мені впізнаваності. Більше людей почало ходити в театр, щоб подивитись на «того чувака, який грав Кузьму». А це добре – і для театру, і для мене.
Плюс це додало якогось позитиву в житті. Часто почали підходити незнайомі люди на вулицях і просто розповідати свої особисті історії, які пов’язані в них з Кузьмою. Люди діляться своїми приємними моментами з життя, знайомством з Андрієм, і це надихає. Бо я, на жаль, не був з ним знайомий особисто. А вони розповідають так, наче я там з ними був (посміхається).
Заради ролі Кузьми ти схуд на 14 кг. А чого б ніколи не зробив заради ролі, навіть якби на горизонті маячив «Оскар»?
Якби у сценарії було виправдання злочинів радянської влади чи росії. Або якщо буде виправдання агресії проти України, будь-якої, навіть починаючи з кінця XVI століття.
Мені ще з дитинства притаманне загострене почуття справедливості. І я взагалі не розумію, як весь цивілізований світ може спокійно дивитись на те, що зараз відбувається з нашою країною?!
У пропагандистських проєктах я б не знімався. Не тільки б не знімався, а ще й максимально їх саботував. А от стосовно фізичних змін чи змін у зовнішності, то, напевно, погоджуся на будь-що. Адже це частина моєї професії. Часто питають, чи я б поголив голову заради ролі. Звісно, це ж не зуби, відросте!
Як оцінюєш сучасне українське кіно? Які фільми можеш виділити за 2024 рік?
Український кінематограф загалом мені дуже подобається. Він стрімко розвивається та рухається у правильному напрямку. Зараз чекаю на вихід фільму «Під вулканом», в якому зіграв наш актор Роман Луцький. Це фільм польського режисера Даміана Коцура, що розповідає про українську родину на початку повномасштабного російського вторгнення.
А серед того, що вже подивився, хочу виділити історичну драму про радянську каральну психіатрію – «БожеВільні», а також «Будинок Слово» – про літераторів «Розстріляного відродження». Це дуже круті, конкурентоспроможні фільми, які можуть позмагатись і на світовому ринку.
У нас насправді багато достойних фільмів з дорогою картинкою та крутими професійними акторами. Режисери, оператори – просто неймовірні! Хочу виділити таких режисерів, як Аркадій Непиталюк, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Антоніо Лукіч, Марися Нікітюк. Є багато професіоналів, з якими я б хотів попрацювати.
Втім, українському кіно бракує фінансування і потужних сценаріїв. Брак грошей у деяких фільмах дуже видно по картинці. Часто обриваються фінали. В деяких стрічках видно, коли монтаж робився поспіхом. Я на це все дивлюся професійними очима, тому помічаю.
Мої колеги часто відмовляються від багатьох проєктів через малі гонорари. Настільки малі, що іноді не вистачає навіть на те, щоб прогодувати сім’ю. А це кіно, і воно має гідно оплачуватись. Я розумію, що в країні війна, і всі знають, куди мають йти гроші, але й про культуру теж не варто забувати.
Ми всі бачимо, як на наших дорогах щодня з’являються нові автомобілі преміум-класу. І як за цей рік збагатилися люди при владі, як відмиваються гроші, які тендери «пиляться». Я не знаю, як до них достукатись. Ми недавно відзначали ювілей Майдану, а ці люди вже все забули. Їм треба нагадати, на жаль, ми поки що не можемо цього зробити, бо війна, і нам не потрібні чвари в середині країни.
Як війна впливає на акторську професію?
Олексій Гнатковський часто це говорить, і я абсолютно з ним погоджуюсь – зараз місце кожного чоловіка на фронті. І якщо так сталося, що нині ти не там, то маєш робити все можливе для фронту. Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. За перебування в тилу треба принаймні платити, і платити добре. Не стільки, скільки не жалко, а скільки жалко!
Ця війна стосується нас всіх. Вважаю, що нині треба робити значно більше, ніж раніше. Просто донатити – уже замало. Треба плести маскувальні сітки, вчитися медицині, вчитись стріляти, виходити на акції підтримки військовополонених. Ми не знаємо, що чекає нас завтра.
Також це війна дронів. Тож за бажанням можна вдома вчитися літати через симулятори. Взагалі, якщо бачите якісь курси чи вишколи, то треба йти, щоб у будь-який момент ти міг замінити хлопців і дівчат, які зараз нас боронять. Не знаєш, що робити – звернись у волонтерський центр. Не маєш грошей – трать свій час. Пам’ятай, що військові віддають там найдорожче – свої життя.
З лютого 2022 року і весь театр, і ти особисто – у волонтерах. Кому допомагаєш зараз, які збори проводиш?
Ну, те, що я робив раніше, і те, що роблю зараз, – це різні речі. Нині відгукуюсь на більш конкретні запити. Допомагаю тільки перевіреним людям. На жаль, нині сильно активізувалися різні шахраї. Знаю від знайомих багато неприємних історій про продаж гуманітарної допомоги, про фейкові збори. Вважаю, що в часи війни так можуть вчиняти лише абсолютно аморальні люди. Не знаю, щоб я з ними робив, якби мав таке право…
І зі зборами зараз якийсь парадокс. Тому що маленькі збори, наприклад, від 10 до 50 тисяч, збираються дуже повільно. Але багато залежить й від креативу. Бо серед волонтерів створився такий собі конкурентний ринок – війна за увагу. Хто зробить креативніший збір, той швидше збере гроші. Такі реалії.
Тож зараз я переключився на допомогу своїм найближчим родичам і близьким друзям. Тим, кого знаю особисто. Плюс ще є якісь конкретні точкові збори. Раніше дуже багато займався гуманітаркою. Зараз це поки що на паузі.
Ще я хотів би підняти одну тему, наголосити на ній. Хочу, щоб цивільні максимально намагались зменшувати дистанцію між собою та військовими.
Вважаєш, що є проблема збільшення цієї дистанції?
Так, і прірва щодня збільшується. А треба, щоб вона зменшувалась. Люди, відвідуйте госпіталі, лікарні. Принесіть захисникам якогось смаколика, розкажіть якусь історію. Намагайтеся максимально адекватно ставитись до військових. Не опускайте очі, коли проходите повз. Не соромтесь того, що ви зараз в тилу. Підійдіть – подякуйте, пригостіть кавою, морозивом, проявіть якусь креативність.
Тримайте в голові те, що ці люди боронили ваше життя. От уявіть, як би ви дякували людині, яка відштовхнула вас з дороги, коли на вас летіла машина. Що б ви їй сказали? Тут те саме, вам врятували життя. Мені військові часто жаліються, що їм інколи навіть немає з ким поговорити.
Війна рано чи пізно закінчиться. Але у нас в середині вона триватиме ще довго. Багато військових житимуть з нею. І ми мусимо долати її разом. Бо це проблема нас усіх.
А що ти зробиш після закінчення війни, про що мрієш?
Поїду до свого старшого брата Станіслава в Америку. Дуже хочу побачити нарешті своїх племінників, яких бачу тільки по відеозв’язку. Я з ними трішки побуду й повернуся відбудовувати Україну.
Твій особистий рейтинг ТОП-3 вистав у грудні, які треба подивитись у Франківському драмтеатрі?
Тішить те, що люди зараз дуже активно почали ходити в театри. На деякі вистави квитки взагалі розлітаються, як гарячі пиріжки. На концерти українських виконавців теж зараз багато людей ходить. Це радує.
Повертаючись до вистав, по-перше, хочу відзначити «Лісову пісню». Її немає в репертуарі на грудень, але коли буде можливість, то обов’язково сходіть. Вона для мене особлива. Ми з’єднали в одній виставі два твори Лесі Українки: «Лісову пісню» та «На полі крові». І в тій частині, де «На полі крові», є такий персонаж, як Іуда. От я його й граю. Ця вистава – дуже цікаве прочитання Ростислава Держипільського.
Також хочу відзначити виставу «1975», яку ми зробили зі словенським режисером Томі Янежичем. Вона вийшла дуже зворушлива, не залишить байдужим нікого.
Рекомендую сходити на комедію «Алло» за однойменною п’єсою Сергія Марена. Ну, і звичайно ж, «Дзяди» за Адамом Міцкевичем. Це робота польської режисерки Майї Клечевської.
Це мої особисті поради. А ви підіть на все і подивіться. Щоб мати розуміння того з чим можна порівняти.
А як зі званням Заслуженого артиста України, що це означає для тебе?
Звісно, мені це приємно. Такі звання надихають ще краще виконувати свою роботу. Мені дадуть грамоту, медаль (посміхається). Виходить, що це моя найперша нагорода за всі роки роботи в акторській сфері. Але найбільше цьому тішився не я, а моя мама і бабуся. Для них це справжня подія.
Авторка: Ірина Хорий
Читайте також: Іван Бліндар: «Хочу, щоб зірковість допомогла швидше закривати збори на ЗСУ»
Comments are closed.