Від найменшого малку я страшенно любив яблука. Передовсім за запах, а не за структуру. У тому, як пахнуть яблука, було більше таємниці, ніж у найпахучішій іншій розкоші – манговому соці в металічних пушках, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Через те, що була у нас одна щепа, на якій у той час дозрівало не більше, як чотири плоди, які дзядзьо називав восковими, – вони справді видавалися об’єктами з незнаного ще рекламного майбутнього: реалістичніші, ніж справжні, – я часто думав про тих кільканадцять годин перших людей у раю перед їхньою зустріччю з яблуком. Бо дзядзьо зривав їх власноруч і клав на довший час на підвіконня. Їх заборонено було їсти, пробувати, кусати, аж заки патріарх і творець цього мікросвіту не вирішував, що пора, і розділяв своїм ножиком плястерками на усіх.
Уявляв собі, що райська заборона на пізнання накладалася власне на пізнання запаху, на здатність нюху. Уявляв собі, що здобута здатність відчитування запаху так багато наплутала у стосунках між творцем і людським творінням.
Мені здавалося, що у тій райській кінцівці Творець вчинив дещо парадоксально, коли йдеться про витвір за своєю подобою (з одного боку) і ускладнення доступу до неминучої потреби у такому разі співтворчості. В кожному разі той перший гріх викрадення нюху забезпечив людям щось більше, ніж лаконічний вирок у хвилі гніву про плодитися і тяжко виробляти їжу. Запахи зробили каторгу сенсовною.
Найскладніша формула про Трійцю стає зрозумілою і прикладною, коли на тілесному рівні сприйняття розуміти запахи як духа, що промовляє і веде до богоподібності.
Поетична мова, одухотворене мовлення тримається на пошуку і творенні слів, якими пробуємо передати опис запахів. Вся сила поетичної мови полягає у тому, чи вдасться слухачеві упізнати, згадати, вигадати запах, який намагається розповісти оповідач.
Колись я думав про визначник рослин, побудований на описі запаху кожної рослини.
У житті Ісуса пахощі теж відігравали важливу роль. Принаймні їх не обминули страшенно лапідарні євангелії.
Запахи – це найнедоступніша для вивчення галузь фізіології.
Однак після того, коли люди дослідили, що насправді пахнуть молекули, вони ще раз увірвалися на територію дозволеної богоподібної співтворчості, навчившись не тільки вичавлювати, фіксувати і комбінувати запахову суть молекулярних сполук, але й робити запахи із того, що не було їхнім носієм. Від наслідування деміурга до богоборства настільки тонкий перехід, що його не відразу занюхаєш.
Нашій бабці свого часу зробив операцію десь у горлоніссі улюблений лікар Шептицького. Дихати стало легше, а відчуття запахів щезло. Шістдесят років вона прожила у химерному світі без запаху. Щоправда, пам’ять про звідані перед загладою запахи нікуди не поділася. Виявляється, що вона проживала запахи, прив’язані у її мозку до певних образів і дій. Але тільки ті, давно вивчені.
Читайте також: Тарас Прохасько: Заповідь дванадцята
Цікаво, що головною ознакою недавнього пандемічного вірусу була втрата нюху.
Серед байок, які розповідала наша мама, мені подобалася про Іцка. Коли вчителька передала його мамі записку, щоби звернути увагу на те, що той зле і тяжко пахне у класі. На що мама відписала – Іцко не фіалка, його не треба нюхати, його треба вчити.
Все собі думав, що трохи не так має бути. Треба і вчити, і нюхати. Бо що ми ще можемо робити такого, що би відповідало безпосередній присутності Духа. Можемо нюхати і мусимо пахнути. Приймати сутність світу і випускати свою пахку сутність, долучаючись до молекулярної конструкції світобудови.
Дитина бачить, що у тому місці, де на траву пісяють і мандрований пес, і він, останньо послання залишив пес, відчитавши, що йому залишила перед тим дитина. Дитина знає, що не може зрозуміти повідомлення, але буде негарно ніяк не відповісти. І дарує свою історію псові, який переживе її завтра.
Comments are closed.