Своїй малій дитині я дозволяю викидати кісточки від черешень, вишень, абрикосів, персиків, сливок, аличі будь-де. Бажано не на камінь, а у бік хай і незораної землі. Це не сміття, навіть у місті, кажу я йому. Це шанс, рулетка, ймовірність – ану ж щось та й проросте, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Останніми днями ми бачимо багато опалої аличі у середмістю. Дитина каже, що його трохи дуже денервує, що ціла вулиця вкрита розтолоченою перезрілою перегрітою переферментованою аличею. Ми йдемо до деревця, де сливочки ці ще тримаються гілки, ще пружні. І я оповідаю йому про часи, коли було мало можливостей, мало фруктів, мало плодів, мало грошей. Коли було багато цікавості і мисливського запалу у міських дітей.
Кажу йому, яке то було щастя мати на власній уявній мапі свого і сусідніх кварталів умовні позначки фруктових деревець. Як можна було набуватися ціле нуднаве літо у місті, вишукуючи зарості або поодинокі дерева з більш-менш їстівними плодами. Як можна було годинами винюхувати вуличками і подвір’ями за якоюсь сралькою.
Як життя набирало кількагодинного сенсу, коли у кам’яному жарі між каменицями вдавалося побути трохи усім разом істотами кам’яного віку, нижчого рівня свідомості, які допалися псюркової черешні, білої чи чорної морви.
Читайте Тарас Прохасько: Сміх людей від звірів відрізняє
Найціннішою Божою манною були літні грушки. Вони самі падали. Кожна падала так, що у соковитий шрам потрапляли кристали міського піску, алмазів, попелу і дрібнесеньких камінчиків, котрі виросли із об’єднання піщинок. Але були і паперівки. Ними зловживали шкільні садки на шкільних подвір’ях шкіл, зачинених на шкільні канікули. Заки паперівки не дозріли, їх слід було збивати і товкти зелепуги об побілені камені країв вулиць.
Справжні бандитські виправи скеровувалися за озеро, до городньо-садових кооперативів з химерними назвами. Чемні дитячі банди переважно не перелазили через дрантиві паркани і огорожі. Досить було того, що само випихалося за межі ділянок. Малини, порічки, аґрест. Були такі роки у нашому житті, коли ми не знали однієї з підставових правд життя – що аґрест може дозрівати до жовтого і не бути смертельно квасним.
Тож кажу малій дитині, що місто насичене плодами більше, ніж виглядає на офіційних паперових чи космічних картах. І здобути ті плоди, які врешті так чи інак розтовчуться на хідниках, то не є виявом жадібності, запопадливості і якоїсь практичності. Попросту шукати, знаходити, рвати, поглинати. Бути таким інтеліґентним, якими були люди три тисячі років тому. Коли інтеліґенція означала орієнтацію у просторі. А еволюція мозку була забезпечена інтересом до дуже конкретного поступового пізнання насиченого простору, який – це найважливіше – укладався у той темп експансії, який людина здатна була здобути пішо чи комонно.
Чого вже не можна сказати ні про теперішні дитячі фрукти і цюці, ні про повені зовсім недотичної інформації, яку поглинають дорослі, заки їхні діти не шукають аличу довкола будинків. Інформація, не прожита натільно, проминає щоденно, забираючи із собою ще частку того, що знав досі. Та й та інформація має конвенційно найбільшу цінність у тому, що вона оновлюється.
Читайте Тарас Прохасько: Та й будь мудрим…
Коли щось таке стає цінністю, то наповнення пам’яті не потрібне. Воно навіть шкідливе, треба стирати, щоби вмістити нове. Колишні дитячі фрукти, крім того, що були знайдені і здобуті власноручно, власноінтеліґентно, вирівнювали темпоритм часу. Сезони, періоди, від епохи до епохи. Щоразу на іншому річному кільці власного дозрівання. А можливість мати невідомо звідки все впродовж року убиває відчуття межі між тим, що має бути, і тим, що може бути.
Нічого мудрого не можу передати малій дитині. Залишається лиш розповідати – як було, як є, як буває. Сподіваючись, що все, що буде потрібно для їхнього виживання, вони второпають вчасно. Саме тоді, коли питання їхнього виживання постане настільки актуально, наскільки наше втратить всякий сенс. Мрію, що колись він так само покаже комусь розкіш міської аличі. Між іншим: коли я був малий, алича була рідкістю.
