Людмила Драголовська не вірила, що війна зачепить її рідний Маріуполь. Але прийшло 24 лютого, і жінці довелося два місяці виживати в місті, яке знищували росіяни.
Усе ж пані Людмила не опускала руки ні тоді у Маріуполі, ні зараз у Франківську, коли в немолодому віці була змушена починати життя з нуля. Каже – хоч втратила все нажите матеріальне, з нею завжди її любов і здібності до музики. На піаніно вона грала й під час обстрілів, пише Репортер.
«Починалися обстріли – бігла за піаніно»
Як розповідає пані Людмила, 24 лютого маріупольці робили те, що й більшість українців: стояли у чергах до банкоматів, бігали по магазинах і закупляли продукти. Обстрілів тоді ще не було, лише на околицях. Багато хто думав – все обійдеться, як у 2014 році.
А уже на третій день почали бомбити місто. Міська влада, ОБСЄ, Червоний хрест – всі втекли у перші дні. Залишилося хіба трохи поліцейських, – розповідає Людмила Драголовська. – На 3-4 день зникло світло, магазини не працювали, хліб уже не привозили. І взагалі на третій день Маріуполь був повністю оточений. Бердянськ уже окупували, але там не було обстрілів. Нас тупо знищували, били по всьому.
Квартира пані Людмили була біля АС-2, між Приморським і Центральним районами міста. Десь на п’ятий день прилетіло у сусідній будинок. Тож жінка переїхала до подруги, де було трохи спокійніше.
Вона нас врятувала, цілий місяць годувала зі своїх запасів. Бо ми в руках багато б не винесли з собою, – розповідає жінка. – Виживали як могли: пекли коржики на вогні з чого було можливо. Найгірше, коли почались обстріли з мінометів. Ми на першому поверсі ночували – у підвалі не було місця та й ми не хотіли спускатися. Однієї ночі поруч прилетіла міна – на нас пішов заряд, осколки. Трохи оглушило, і досі голова іноді дзвенить.
По воду мешканцям будинку, де жила пані Людмила, доводилося ходити 2-3 км під обстрілами. Жінка каже: вижити можна було лише групою, поодинці ніяк.
Хтось пече хліб, хтось робить чай, інші біжать по воду. Люди різні. Були чоловіки, які, коли починався обстріл, розпихали жінок і дітей і бігли у підвал. А був один чоловік, якого всі вважали алкашем, а він на своєму старому простріляному «запорожці» всім привозив воду, – розповідає Людмила Драголовська.
Все ж пані Людмила не опускала руки. Вона багато років пропрацювала на флоті, звикла до важких умов, тому стійко переносила труднощі.
У сусідки було піаніно, тож, коли починались обстріли, я бігла грати. Якщо накриють – то хоч за улюбленою справою. А що ще робити – сидіти у підвалі й трястись? – посміхається жінка.
Читайте: Голоси війни. Студенти-айтішники про окупований Каланчак і виїзд до Франківська
Пішки 40 км у мороз
У Маріуполі Людмила Драголовська пробула до квітня. Потім вирушила разом з колегою у Мангуш, невелике місто за 40 км, до родичів подруги, яка прихистила її раніше у Маріуполі та яка вийшла з міста швидше. Ішли майже всю дорогу пішки, у десятиградусний мороз.
У Маріуполі не було ніякої інформації, ні про коридори, ні про евакуацію – не було зв’язку. Люди просто їхали – хтось проскочив, когось розстріляли, – пригадує жінка. – Коли прийшли у Мангуш, відпочили кілька днів, поїли, відмилися, треба було їхати далі. А звідти евакуація – лише в росію. Жити не було де, місцеві, як і всюди, підняли ціни до небес. Але знайшли варіант і віддали останні 3000 грн за те, щоб нас довезли до Бердянська.
Бердянськ теж уже був давно окупований, там теж не було українського зв’язку та інформації про виїзд. Але знайшлася добра жінка, яка взяла Людмилу з другом до себе в машину безкоштовно. З Бердянська до Запоріжжя 200 км їхали 16 годин через десятки блок-постів.
У Запоріжжі нас поселили у дитячий садок. Усе чисто, тепло. Нам дали чай, булочку – до того ми весь день нічого не їли. Потім полягали спати, – пригадує пані Людмила. – Людей було дуже багато. До того ж, визвозили не лише дітей, родичів, стареньких, а й тварин. Була одна сім’я, яка вивезла 8 собак і десь 15 котів.
У Запоріжжі вже все було організовано, чергували волонтери. Звідти вирушали безкоштовні поїзди на захід. Одним із них Людмила Драголовська поїхала у Бурштин, де живе її син та невістка.
Читайте: Голоси війни. Яна Солошина з Херсонщини – про окупацію, втрату чоловіка та нове життя у Франківську
У Бурштині літаки не ворожі
Спочатку Людмила Драголовська поселилася у сина, потім почала шукати житло. З цим у Бурштині й у Франківську була проблема – все безкоштовне було уже зайняте, а оренда дуже дорога. Все ж вдалося знайти квартиру в Івано-Франківську.
Але спогади страшних тижнів у Маріуполі не відпускали.
Стоїмо біля ЦНАПу в Бурштині, щоб зареєструватись. Чую – летить літак, тож я одразу стрибаю в кущі. Люди на мене дивляться, як на ненормальну. А я лежу і думаю – а чому нема вибуху? Потім розумію, що я вже не вдома, – каже Людмила Драголовська. – А ще спочатку ночами я кричала. Інколи досі вночі підстрибую – і аж потім розумію, що я вже не в Маріуполі.
У Франківську пані Людмила ходила на групову терапію, зайнялася спортом і знову почала грати на піаніно. Каже – музика дуже допомогла вийти з емоційно важкого стану.
Читайте: Голоси війни. Юлія Ястребова про окупацію Херсонщини та волонтерство як спосіб порятунку
У мене нічого матеріального не залишилося. Тож тут спочатку треба було запастися їжею, продуктами. Я поправилась на 10 кг, – посміхається Людмила Драголовська. – Все довелося починати з нуля. Там у квартирі в мене були меблі, я все облаштувала, як хотіла, мала окрему кімнату для творчості. Тепер нічого немає, але я й тут знайшла все, що треба. Бо ж усі навички залишилися зі мною.
У Маріуполі будинок жінки зруйнований, все майно втрачено. Та й загалом місто зазнало непоправних втрат, про які не можна забувати. Як і про людей, які там масово загинули страшною смертю.
Якщо завалилась дев’ятиповерхівка, то люди так і залишились у братській могилі. Ніхто нікого не розкопував. І скільки таких дев’ятиповерхівок було! – каже Людмила Драголовська. – У Маріуполі загинули десь 150-200 тисяч людей. Їх ховали по дворах. Наші сусіди – чоловік, жінка, двоє дітей і бабуся – всіх накрило. Ми зібрали їх у мішки, закопали у посадці. А що інше можна було зробити під постійними обстрілами?
Авторка: Ольга Романська
Матеріал опублікований у рамках проєкту «Голоси війни», який «Репортер» реалізує спільно з радіо «Західний полюс» і телеканалом 402
Comments are closed.