Михайло Гергелюк з села Верхній Ясенів Верховинського району у 2014 році молодим семінаристом пішов добровольцем у батальйон «Донбас». Воював там два роки, був поранений. Коли демобілізувався, активно волонтерив. У 2020 висвятився на священника. Коли почалося повномасштабне вторгнення, як офіцер, не міг не піти знову захищати країну та, як священник, не міг залишити своїх парафіян.
Михайло Гергелюк був командиром мінометної батареї 201 верховинського батальйону 102 бригади Сил тероборони ЗСУ. Йому назавжди буде 29, пише Репортер.
Той маленький попик
Храм, де отець Михайло провів дитинство та юність, – одразу попри дорогу на горбі. Церква Пресвятої Трійці збудована у 1882 році. Поруч священнича резиденція, де і живе родина Гергелюків. Голова сімейства отець Михайло тут на парафії вже майже 27 років.
Священник вирішує якісь справи телефоном, бо у селі є похорон, а потім приходить у простору кімнату, сідає у крісло та слухає, як дружина Тамара ділиться спогадами про молодшого сина Михайла. Просто мовчить й усміхається. Минуло лише 10 місяців, як він загинув.
З ним ніколи не було клопоту як з дитиною, – лагідно говорить пані Тамара. – Він ніколи не хворів. Народився у Тлумацькому районі, а коли татові дали тут парафію і Михайлу було два місяці, ми переїхали у Верховинський район. Тож Мішка у нас – Зеленський хлопець.
Читайте також: Бойова родина Потяк з Бистреця. Батько з донькою воюють за загиблого сина
Мати розказує, що син був добрим, шустрим й усе швидко схоплював. Пригадує, коли Михайлу ще не було двох років, вони жили на парафії у Красноїллі. І той маленький хлопчик привертав до церкви багато людей тим, що всі приходили дивитися, чи прийде “той маленький попик” до храму. Він дуже любив ходити до церкви.
Коли Михайлу було майже чотири, родина переїхала у Верхній Ясенів. Тут він пішов у перший клас. За словами матері, які б гуцульські інструменти не взяв до рук – навчиться грати. Захоплювався бойовими мистецтвами, грав у футбол, читав книжки.
Школу Михайло закінчив екстерном у 10 класі, як і старший брат Микола. Обидва вчилися на відмінно. На ЗНО з української мови Михайло набрав 180 балів, а з історії – 181.
Читайте: Вони загинули за Україну. Солдат Дмитро Горбейчук
Коли я працювала у школі, був період, що нас закидали конкурсами, – розказує Тамара Гергелюк. – І прийшов мені конкурс від Острозької академії. Я прошу учнів: «Візьміть, зробіть». Не хочуть. І ти йдеш додому та заставляєш свого. І Михайло написав про князя Острозького. У районі зайняв перше місце, потім в області. І ми поїхали на захист роботи в Острозьку академію. Він був дев’ятикласник, а робота – для 11 класу. І потрапив у першу трійку, що давало право вступу до академії на державну форму навчання.
Після школи було очевидно, що Михайло піде до семінарії. Старший син Микола уже вчився там на четвертому курсі.
Микола навчався на теологічному факультеті у Чернівцях і заочно – на філософії, і Михайло там, але ще на історичному факультеті. Обидва закінчили військову кафедру. Микола – у Кам’янець-Подільському, а Михайло – у Чернівцях.
Капелан «Катана»
Церква була Михайловою стихією. Під час навчання на першому курсі він дякував на парафії у селі біля Чернівців, а потім і в соборі в самих Чернівцях. Мав дуже гарний голос.
Мати розказує, що великий духовний вплив на нього мав митрополит Данило. Михайло жив у єпархії з іншими семінаристами, дяками. Усі по черзі прибирали, варили їсти, й митрополит у тій черзі був також.
Потім почався Майдан. Михайло їздив до столиці, був у Буковинській сотні. А далі – війна.
Він зразу хотів йти, але ми дуже просили, аби хоч завершив освіту, бо вчився тоді на п’ятому курсі, – пригадує мати. – То закінчив істфак, військову кафедру й перевівся у семінарії на заочно, а тоді поїхав добровольцем на фронт – у батальйон «Донбас». Перед тим приїхав до нас і каже, що говорив з владикою, то він його благословляє на це, якщо ми благословляємо. Казав: «Я мушу йти, бо війна, я ж офіцер». Ми подзвонили до старшого сина, аби його відмовив. А він сказав, мовляв, як може його відмовляти, коли сам хоче йти на війну.
Читайте: «Кульбан» тримає оборону. Як нацгвардієць з Прикарпаття воює з перших днів вторгнення
Старший син Микола тоді вчився в аспірантурі й умовою батьків було, аби той закінчив навчання. На війну він пішов на рік пізніше. Воював в АТО два роки, був поранений. Микола Гергелюк і зараз він воює під Бахмутом.
Молодший лейтенант Михайло Гергелюк у «Донбасі» мав позивний – «Катана», меч японських самураїв. Сам собі його придумав і з цим позивним був на війні тоді й тепер.
Побратими з «Донбасу» знали, що він вчився на священника і дехто казав йому – «Отче», бо він постійно давав їм духовну підтримку, – розповідає мати. – Ми казали йому, мовляв, Михайлику, тобі треба йти практикуватися. А він відповідав: «Ви не уявляєте, яку духовну практику я несу тут. Ту підтримку, що я тут даю, то там у селі тато дасть ради без мене. Тут розпач, війна, смерть, кров, поранення».
У червні 2015 року Михайло отримав серйозну контузію. Під час бою його присипало землею, побратима важко поранило – відірвало ногу. Їх обох врятували. Михайло місяць пролікувався й повернувся у батальйон. Влітку 2016 демобілізувався.
Тоді після повернення з фронту змінився, – говорить мати. – Пропала та романтика, та дитяча, юна закоханість, мрії. Цього вже не було, хоч йому тоді було 22-23 роки. Прийшла зовсім інша людина – суворіша. Навіть зовнішньо змінився. Він був блондин, таке мав білесеньке волосся, а повернувся чорний. Темні люди у стресі сивіють, а світлі темніють.
Після АТО Михайло поїхав до Києва. Там займався волонтерством, хотів одружитися. Але не склалося, бо дівчина, з якою зустрічався, не поділяла того, що Михайло хоче висвятитися на священника. Михайло вибрав церкву. Повернувся на Верховинщину й допомагав батькові на парафії у Верхньому Ясенові. У 2020 році його висвятили на священника.
За ці два роки, що він був тут, дуже багато зробив, – каже пані Тамара. – Це недільні школи, реабілітація своїх побратимів, переселенці. Він всюди встигав, всюди йшов. У нього настільки були змістовні проповіді, що з інших сіл приходили слухати. До нього постійно ходили радитись. Молодь за ним тягнулась. Що людина все життя досягає, то він досягнув за не цілих 30 років. Видно, він свою місію виконав, тому Бог його забрав. Я собі це так трактую.
Знав, що загине
Мати розповідає, що син дуже любив подорожувати. Їздив по різних монастирях, жив там. Любив ходити пішки від своєї церковці у верхах, біля Писаного Каменя, до Манявського скиту. Мати каже, Михайло знав, що буде велика війна і що він загине.
Коли йшов на війну, сказав: «Мамо, ти дивися, бо це війна, і я можу полетіти в Америку, мамо, не чіпайся на трапі за мій підрясник», – каже пані Тамара, а потім переповідає історію, яка передувала цим словам.
Розказує, що, коли померла свекруха, вона дуже горювала за нею, бо була їй кращою товаришкою. Подзвонив Михайло й застав матір у сльозах.
І він каже мені: «Мамо, уяви собі, що баба сідає у літак на Америку, де її чекає тато, який для неї зробив найкращі умови проживання, вона там не буде хворіти, буде усім забезпечена, а ти ,мамо, впала під трап, вчепилась за спідницю і не пускаєш її, – з усмішкою крізь сльози переказує словами сина пані Тамара. – Чого ти плачеш? Бабуся пішла до Бога – їй там добре. Ти молишся за вічний спокій і одночасно ревеш, чого вона нас покинула. Мамо, більшість людей, які плачуть на похороні, вони не плачуть за покійником, а «як я буду без тебе жити?». Вони за собою плачуть – це егоїзм. Мамо, відпусти бабусю». І це мене моя дитина так вчила.
За кілька днів до вторгнення отець Михайло подзвонив до побратима – отця Андрія. Вони обоє були у «Донбасі» і він також став священником, мав парафію у Херсонській області. Михайло сказав, аби той збирався та їхав до нього. Побратим довірився, бо отець Михайло не раз його рятував.
Андрій збирається та їде до нас, і в Києві його застає війна, – каже Тамара Гергелюк. – Він доброволець батальйону «Донбас», його парафію одну з перших окупували. Його б довго катували і вбили. У Верховині вони обоє одразу пішли й записалися у тероборону інструкторами. Отець Михайло вчив військову справу, отець Андрій – тактичну медицину.
І вчили, і правили у церкві. До речі, у храмі, який належав московському патріархату. Їм разом з іншими активістами вдалося забрати церкву.
Отець Михайло підійшов до Володимира, який там правив і сказав переходити у нашу церкву – українську, що буде особисто його охороняти, лише хай перейде, – розповідає Тамара Гергелюк. – Мовляв, служиш у цій самій церкві, все те саме, лише підкоряєшся не москві, а Києву. Той погодився, а на другий день відмовився. І тоді його попросили забратися з тої церкви.
Мамочько, тепер усе буде добре
Михайло приїхав у суботу перед Великоднем, сказав, аби мати зготувала кошик, бо вирушають на Схід. Мати не сподівалася, бо надіялася, що як інструктор син залишиться на місці. Але він не міг лишити своїх.
Вночі відправив службу у Верховині, потім у себе в церкві у верхах, а потім зайшов до нас. Тато вже служив, – пригадує останню зустріч з сином пані Тамара. – Я завжди стою збоку, а тоді стала наперед. Він зайшов, аби щось татові віддати. І наші очі зустрілися. І це було таке… Біль неминучості і це було прощання. Я просто стояла і молилась. На вечір вони поїхали, і з тих пір я його не бачила.
Отець Михайло поїхав і як капелан, і як бойовий офіцер. Мав дві сумки – з військовим і зі священничим, де була ряса, хрест, чаша та інше. Правив літургію з отцем Андрієм, сповідав, причащав хлопців.
Михайло часто телефонував, вже збирався їхати у відпустку, але, повертаючись зі штабу, потрапив на міну й загинув. Це була субота.
Пані Тамара каже, того ранку прокинулась і відчула себе дуже добре. То постійно на знеболювальному через рідкісну хворобу, а тоді навіть ліки не брала. Згадує, що переробила багато хатньої роботи, на город пішла, де роками не була.
Було таке відчуття, як би хтось мені казав, зроби то і то, якась така в мене сила була, – пригадує пані Тамара. – Таке відчуття, ніби я несу міх, але хтось його в мене з плечей зняв. Таке відчуття легкості, так добре. Вночі снився син у білому фелоні перед хати. Я так хочу його обійняти, а він підняв руки, мовляв, ну що ти мамо. Коли жартував чи сварився зі мною, то говорив по-гуцульськи. У нас у сім’ї прийнято казати мамі «ти», а на Гуцульщині на «ви» і кажуть мамочько. І він каже: «Мамочько, тепер у вас все буде добре».
Вранці у неділю пані Тамара пішла до церкви. Якраз були діти до першого причастя. У храмі багато людей, усі плачуть та дивляться на попадю. У селі вже знали, а матері не наважувалися сказати, лише те, що у батальйоні щось сталося.
Я дзвоню сину – не відповідає. Пишу – не відповідає, – пригадує пані Тамара. – Дзвоню до отця Андрія: «Матушка Тамара, я вас не буду обманювати. Вчора в 9 годині отець Михайло відійшов до Господа. Він підірвався на міні. Єдине, що я можу вам сказати, цим не потішу, він не мав мук. Рано відслужив службу і пішов посвятити місце, на яке мали переводити його хлопців. Повертався і підірвався. Я з хати у вас його забрав, я вам його привезу якнайшвидше». Тато відслужив службу, я сиджу у паламарці. Він йде, я кажу: «Тату, нашого синочка вже нема – відійшов до Бога. Тато лише спитав: «Котрий?». Бо ж два на війні.
Воїни у царстві небесному
Побратими зробили все, аби отця Михайла доставили додому якнайшвидше. Поховали його по-гуцульськи – з трембітами, бо він вважав себе гуцулом. На похороні протягом доби було понад 200 священників.
Господь мені на такий короткий проміжок часу в першу чергу дав щастя материнства, таку хорошу дитину, – каже пані Тамара. – Це струмінь доброти, надії. Ми були великими друзями. Я могла йому розказати свої клопоти, він мені свої. Він деколи міг мене і посварити, що мам ти неправильно зробила, треба то і то. А тепер що? Лише молитва. З такої маминої, як він казав, егоїстичної думки, звичайно хотілося б спілкуватися, бачити, аби поміг, підказав. Але я відчуваю весь час його присутність.
Каже, дуже часто на могилу приїздять побратими – і ті з «Донбасу», і ті, що зараз. Такого дня нема, аби хтось не прийшов на могилу й не поставив свічку чи квіти.
Він став гідним християнином, віддав життя заради друзів своїх, бо пішов заради тих, кого вчив, – говорить Тамара Гергелюк. – І він зараз на небі. І треба намагатися жити так, просити милосердного Бога, аби поміг мені пережити цей хрест, і зустрітися з сином на тому світі. Якщо ми не будемо гідно жити, не будемо творити добре – не зустрінемося. Бо ці воїни, які гинуть, – вони віддають життя свідомо за других – вони у царстві небесному.
Авторка: Світлана Лелик
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці “Життя війни”.
Вічна слава Героям!
Comments are closed.