Вони загинули за Україну. Солдат Дмитро Горбейчук

Дмитро Горбейчук воював з 2014 року. Пройшов пекло Дебальцевого. За відчайдушні вивезення поранених під обстрілами нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. Коли почалося вторгнення, Дмитро з коханою Марічкою очікували на народження малюка.

24 лютого Дмитро Горбейчук зідзвонився з побратимами й за кілька годин вже всі з‘їжджалися до своєї частини. Варіанту не йти вони навіть не розглядали. Дмитро загинув 19 грудня 2022 року під час мінометного обстрілу під Соледаром. Йому було 39, пише Репортер.

Батько для родини й вірний побратим

Дмитро Горбейчук – родом із Тисменичан. Виріс у багатодітній родині без батька.

Різниця між нами – дев’ять років, тому він мені, сестрі й ще одному братові був батьком. Він завжди був порядним, допомагав людям. Собі не так робив, як іншим, – говорить брат Василь Фучко. – Тепер у нього є син. І я дав собі слово, що буду утримувати його жінку, дитину, в подяку за те, що він зробив для мене.

Вчителька початкових класів Марія Посічанська розповідає, що в дитинстві Дмитро був добрим душею і дуже тихим. Разом з тим – товариським, мав багато друзів. Усі до нього тяглися.

прапор Дмитра Горбейчука Тисменичани — У школі, де навчався Дмитро Горбейчук, зберігають його прапор з підписами побратимів

У 18 років Дмитро Горбейчук пішов до армії, а коли повернувся, поїхав на заробітки, аби допомогти мамі ставити на ноги дітей. Робив ремонти. Переказував родині гроші.

Василь із Дмитром разом були на Майдані. І вже тоді Дмитро казав братові, що війна – буде.

У 2014 році Дмитро Горбейчук потрапив у третю хвилю мобілізації. З першої повістки зібрав рюкзак і поїхав. Потрапив до 128 окремої гірсько-піхотної бригади, що дислокувалася в Ужгороді. Нині це – 128 окрема гірсько-штурмова.

Побратим і командир Дмитра Роман Качуровський розповідає, що вони потоваришували ще під час злагодження й далі трималися разом. Потрапили до одного взводу. Спочатку тримали позиції в Комишному, Станиці Луганській. Далі було Дебальцеве. Потім – знову Станиця Луганська.

Якщо пам’ять не зраджує, на початку жовтня потрапили в Нікішине, де довелося дійсно повоювати. Там тривали вуличні бої. Нам протистояла рота сепаратистів підсилена російськими військовими. Але, як показала практика, українці таки воюють краще, – розповідає Качуровський.

У Нікішиному Дмитро Горбейчук під обстрілами вивозив поранених і врятував життя не одному побратимові.

Роман Качуровський каже, неодноразово їздив із Дмитром на такі виїзди. На двері старого жигуля з позивним “Червона шапка” одягали бронежилети, поранених клали з протилежного боку від напрямку обстрілів і мчали на всіх парах.

Це було щось фантастичне. Їдеш вночі на вбитому жигульові без світла по пам’яті по дорозі, яку ти бачив всього один раз. І це все під обстрілами. Капець газу і поїхали! – говорить Роман Качуровський. – В останній наш заїзд, коли ми вивозили поранених Руслана Волошина і Святослава Лущака, по дорозі був потужний обстріл. Ми доїхали до КСП (контрольний спостережний пункт – Авт.) роти, передали їх медикам, закурили. Механік нашої роти походив коло машини, позаглядав і питає:

– А як ви доїхали?

– Капця газу і погнали. Як завжди.

Він стукнув по машині, колесо відпало. Як оказалося, нам обрізало чотири шпильки, остання шпилька трималася на чесному слові…

До останнього москаля

Брат Василь показує нагороди Дмитра з часів АТО, які нині зберігаються в його кімнаті у батьківському домі. Орден “За мужність” III ступеня Петро Порошенко вручив йому, коли вони вийшли з Дебальцевого.

Він і його бригада виходили з котла останніми. Його БМП їхала передостанньою, ззаду їхав його побратим, на честь якого він і назвав малого за те, що він його прикривав, – розповідає Василь Фучко. – Вони часто зустрічалися з побратимами, які вижили. Для них це другий день народження.

За рік до вторгнення Дмитро познайомився з майбутньою дружиною Марічкою. Вони з першої зустрічі зрозуміли, що створені один для одної. Дмитро прийняв доньку Марічки від першого шлюбу як рідну, знайшов з нею спільну мову.

Вони планували щасливе життя. Хотіли дітей і збудувати власний дім. Дмитро їздив з братом на заробітки до Чехії, аби забезпечити майбутню сім’ю.

На травень планували весілля. У кравчині залишилася недошита весільна сукня, яку Марічка вже так і не одягне.

Він хотів одружитися. У грудні 2021-го поїхав додому, аби вирішити питання, й за місяць чи два мав повернутися до мене, – розповідає Василь Фучко. – Потім, коли ми говорили з ним, сказав, що 95% не приїде до мене. Він відчував, що щось буде в Україні. І не зміг би сидіти за кордоном. Він був патріотом України й зробив для неї дуже багато.

6 січня Дмитро дізнався, що в них з коханою буде син. А 24 лютого він зідзвонився з побратимами й вирушив в частину на Закарпаття.

За два дні його 128 бригада поїхала на Запоріжжя. Весною тримали позиції на Запорізькому напрямку під Оріховим. Потім звільняли Херсон.

Йому було важко мене залишати, але він не побоявся, казав все буде добре. Неодноразово казав, якби щось, то візьме рюкзак і поїде на війну. І коли вже питала потім його: Діма, коли додому? То він казав, поки останнього москаля не виб’ємо, додому ніяк. Він хотів боронити Україну, – говорить Марічка Горбейчук.

Ми проривали, ламали лінії оборони й рухалися вперед. Саме 128 бригада ламала їхні порядки, – говорить Роман Качуровський. – Пішли в наступ біля Добрянки, російські війська потягнулися на нас і водночас наші пішли в наступ на Херсон. Тоді були прориви, де за добу ми просунулися на 30 км.

Воєнне весілля

Після однієї з контузій Дмитро Горбейчук потрапив до госпіталю. Тоді Марічка поїхала до нього у Запоріжжя. Каже, так хотіла побачити чоловіка, що її не зупиняли ні шостий місяць вагітності, ні загроза обстрілів.

Його побратим зняв нам квартиру, домовився із залом для реєстрації – найгарнішим у Запоріжжі. Там ми й розписалися. Настільки хотіла його обійняти, що мене нічого не лякало, – говорить Марічка Горбейчук. – В 11:45 Діма зустрів мене з потяга. Ми встигли переодягнутися, заїхати по обручки і в 13:45 вже писали заяви. В 14:30 ми стали чоловіком і дружиною.

На розписі були побратими Дмитра. Потім – затишне кафе. З госпіталю на ніч Дмитра не відпускали, Марічка ночувала сама в порожній квартирі в чужому місті. Але каже, ці кілька днів були для них найщасливішими, бо змогли просто побути разом, хоч і недовго. 11 червня вона повернулася до Франківська.

Син Дмитра і Марічки Павлик народився 30 серпня.

На хрестини сина Дмитра відпустили додому. Це були останні дні родини Горбейчуків разом.

Востаннє ми бачилися 6 вересня, коли він приїхав. Дні дуже швидко минули. Коли ми зустрілися з друзями, він казав, що настільки щасливий, що сам собі заздрить. Він знав мої переживання за нього. Завжди переконував, що все буде добре. Я дуже боялася його втратити. Він в мене вірив, казав, що я сильна, – говорить Марічка.

Коли Діма приїхав, він був дуже стривоженим. Не почувався вдома спокійно, думками був там. Казав, що ця війна зачепить кожен дім, – говорить брат Василь. – Ми багато говорили, планували. Зараз уже нічого з того не зможемо зробити. Хіба для його дитини.

Врятувати хлопців і машину

Дмитро Горбейчук офіційно був стрільцем, помічником гранатометника. По факту – механіком-водієм. А на момент загибелі був т.в.о заступника командира роти з технічного забезпечення.

Під час однієї з атак під Соледаром, в районі Яковлівки, з однієї з машин злетіла гусениця. Дмитро Горбейчук спершу вивіз звідти побратимів, а потім повернувся забирати з поля бою машину, поки не було обстрілу. Він міг просто зачепити й відтягти її, але вирішив на місці вчепити гусеницю, аби потім не чекати один-два тижні на ремонт.

Це рішення стало для нього фатальним. Почався мінометний обстріл і Дмитро Горбейчук отримав два уламкові поранення – одне в район артерії, інше в район скроні.

Вони виїхали зачепити техніку, думаючи, що попереду ще наші. А виявилося, що машина була вже не в нашому тилу, а між їхніми та нашими позиціями. Ніхто не розраховував, що за ніч лінія фронту так зміниться. Донині не розумію, чому їх ніхто не попередив, що там вже не наші, – говорить Роман Качуровський. – Усі хлопці отримали поранення. Механік-водій пораненим вивіз і Діму, і Мішаньку “Архангела”, який понад 100 кг має. Довіз до медиків, але по дорозі до лікарні Діма помер. Не довезли….

Дмитро Горбейчук загинув 19 грудня. 3 листопада йому виповнилося 39.

Про загибель чоловіка Марічці повідомив кум Роман.

Я не плакала, я пищала. Не могла повірити. Мені дуже важко без нього, – говорить Марічка. – Коли востаннє приїжджав, я обіймала його як востаннє, боялася, що більше ніколи не обійму. В моїх спогадах, в моєму серці, він живий, він поряд. Діма пройшов Дебальцеве, мав нарешті все, що треба. На Миколая зробив мені подарунок і освідчився, а наступного року на Миколая – загинув.

Брат Василь був за кермом, коли дізнався про загибель брата. Не повірив, передзвонив Марічці, вона могла лише кричати. Василь не зміг повідомити цю звістку матері, просто не знайшов слів. Вона дізналася про втрату сина від селищного голови.

Вклоняюся його мамі, що виховала такого достойного чоловіка, патріота, друга, хорошого сина і тата. Він притягував людей своєю хорошою енергетикою. Завжди був на позитиві. Був надійний друг і побратим, – говорить Марічка. – Я не знаю, як жити без нього. Мені дуже страшно і важко. Але хочу виростити сина, схожим на нього.

Марічка поки не може говорити про чоловіка без сліз. Видаляє на телефоні усі виклики, аби бачити лише вхідні дзвінки від Дмитра. Переглядає відео, слухає записи з його голосом. А на руках у неї – найбільший подарунок від чоловіка – маленький Павлик, який і справді схожий на Дмитра.