Василь Пасіка 24 лютого сам з’явився до центру комплектації, бо служив у армії та пройшов підготовку у 2021 році. Він знав, якщо буде загострення, він стане на захист країни. 7 березня 2022 року загинув в бою при штурмі села Слобода Кухарська. “Йому ніколи не буде 30 років. Йому назавжди 29”, – говорить мама.
Про життя і мрії розповідають мама Світлана і сестра Анна Семчук. А разом із ними мовчить, але з цікавістю все розглядає п’ятимісячний племінник Василя Марко, який так і не побачив свого дядька. Але дуже на нього схожий, пише Репортер.
Мав вроджене відчуття гідності
Мама Світлана називає сина лише Василько. Під час розмови вона кілька разів виходить заспокоїтися, аби продовжити розмову. Але каже, що говорити про сина хочеться. Бо з кожним днем розуміння втрати стає лише більшим.
Я дякую Богу за нього, бо він найкращою дитиною з самого народження. Коли я носила його, була надзвичайно щасливою. Все було ідеально! Він з трьох місяців не прокидався вночі. Кожного ранку вставав і усміхався. Ніколи ніяких капризів не було. Це була моя радість, – каже Світлана.
Назвали Васильком на честь діда Василя. Дід дуже хотів онука.
Початкову школу Василь Пасіка закінчував в Обертині. Коли забрала мама забрала дітей до Івано-Франківська, навчався у 7 школі, а потім – у 12.
У школі №12 у нього з’явилися хороші друзі. З ними він йшов по житті й усі університетські роки. Василь цікавився навчанням, йому подобалися мови, історія, почав займатися спортом – дзюдо, таеквондо. Мав грамоти за участь в змаганнях. Мав талант до музики, втім музичну школу не закінчив. Згодом сам навчився грати на гітарі.
1 березня на фасаді ліцею №12, де навчався Василь Пасіка, відкрили анотаційну дошку на його честь.
Мама розповідає, у Василя в школі було багато друзів, хоч він і був доволі домашнім.
Я не вимагала від дітей нічого надзвичайного. Але дуже їх любила і люблю. Я завжди хотіла, аби Василько мав вроджене відчуття гідності. І він його мав, – говорить мама. – Я ніколи не хотіла, щоб його хтось карав, чи він бачив, що когось карають, а тим більше щоб він стріляв чи в нього стріляли. Але так сталося.
Після 9 класу Василь вступив до фізкультурного коледжу. Старша донька Анна вийшла заміж, народилася внучка. Світлана вирішила поїхати на роботу за кордон, аби допомогти дітям матеріально. Анна і Василь залишилися на ґаздівстві самі.
Я могла бути більше з ним. Але хотіла заробити, щоб кожна дитина мала житло, щоб було легше їм. Тепер житло є, а людини нема, – з сумом каже мама.
Любив Франківськ і Україну
Василь обрав вступати до Прикарпатського університету на викладача фізвиховання. Сам писав диплом. Мама приїхала вже на випуск.
Світлана показує листи, які їй 16-річний син надсилав до Франції. Жінка не може читати їх без сліз:
Привіт, мамо, ми дуже скучили за вами… Пише, що брав участь в змаганнях, що його хвалили на військовій підготовці. Пише, ми дуже скучили, обов’язково подзвоніть, я давно не чув вашого голосу. Я люблю вас мамо. Чекаю вас з нетерпінням. Дуже скучаю, бережіть себе, хай вам Дід Мороз поставить під ялинку нашу любов…
Після закінчення Прикарпатського університету, Василь Пасіка вирішив йти в армію. Перед армією з‘їздив до мами в Париж на два тижні. Мама пропонувала йому залишатися, він сказав, що не буде тікати й ховатися. Хотів жити у своїй країні.
У військкоматі Василеві запропонували кілька варіантів проходження служби. Він обрав президентський полк.
Пройшов навчання в “Десні”, отримав звання молодшого сержанта. За зразкову службу отримав грамоту і рекомендації служити в патрульній поліції та СБУ. Але з цієї можливості не скористався.
За той час служби він в ній трохи розчарувався, а, може, не був військовим по характеру, – каже мама. – Йому дали звання молодшого сержанта. Він був дуже справедливим і захищав солдат. Його навіть одного разу покарали замість його солдата і він це сприйняв нормально, бо то ж – армія.
Після армії Василь Пасіка вирішив спробувати фізично попрацювати за кордоном. Працював на будовах. Вчився різної роботи й був задоволеним від того, що в нього виходить. Саме Василь закінчував ремонт у франківській квартирі мами. А потім і у своїй квартирі зробив ремонт. Для цього сам розробив дизайн на комп’ютері.
Я часом казала, що йому сім’я потрібна. А він відповідав, що ще все встигне. Хотів стати на ноги, а потім щось планувати, – говорить Світлана. – Коли ми жили у Франції, хоч він і працював тяжко, ми багато їздили по країні. Але Францію він сприймав лише для заробітку. Він хотів жити в Україні, любив Івано-Франківськ, родину, мав терпіння до всіх і доброту.
“Буде війна, то я піду”
Останній рік перед вторгненням Василь жив у Франківську. Їздив з друзями в мандрівки на велосипедах, катався на лижах, ходив в гори. Закінчив водійські курси. Займався спортом все життя.
Красивий такий був, дбав про правильне харчування, сам готував, – розповідає мама. – Приходив до моєї внучки й вони разом розбирали музичні твори. Йому подобався джаз, – каже мама.
Моя Віка має талант, але не має бажання. А він вмів знайти підхід. Приходить і каже, ти знаєш, мені так сподобалася одна композиція, але ніяк не знаю, як її заграти. І Віка сідала з ним і грала, – згадує сестра.
В серпні 2021 Василю Пасіці прийшло запрошення з військкомату на навчання. Вже тоді, повернувшись з полігону, він казав рідним: “Як буде війна, то я піду”. Але вони не вірили до останнього.
Коли 24 лютого почалося вторгнення, Василь Пасіка заспокоїв сестру, яка була в паніці. Зібрав свій рюкзак з документами.
Ми зібралися їхати в село. Я кажу йому, поїхали з нами. А він відповідає, як я потім повернуся? Автобуси не їдуть. Я маю бути у військкоматі у перші п‘ять годин, – згадує Світлана. – Ми попрощалися. Я не плакала. Навіть не думала, що щось буде погане. Обійняла його і сказала, що горджуся ним.
Того дня мати з сином ще були на телефонному зв’язку. Потім лише переписувалися повідомленнями.
Він дуже переживав за сестру, за племінницю. Я просила, коли можу йому подзвонити. Писав: “Мамо, поки що ні”. Так з ним більше і не розмовляли. , – говорить мама.
Анна з донькою перейшли пішки кордон, звідки її забрав чоловік, який був у Франції.
Василь Пасіка потрапив до 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Був бойовим медиком 3 взводу 2 роти 109 окремого гірсько-штурмового батальйону.
4 березня мама отримала від нього останнє повідомлення. Василь Пасіка написав: “Нас переводять, можливо не буде зв’язку”. Куди саме, мама не знала. Останнє повідомлення, яке він прочитав від мами, було 6 березня. Світлана написала, що дуже його любить і що він у неї – найкращий. Відповіді вона вже не отримала.
Назавжди 29
Він написав, що зв’язку не буде. Я чекала, – говорить жінка. – 7 березня серед ночі я прокинулася і так страшно стало, була якась така пустота. Я все гнала від себе погані думки. Але дитини – нема. Я поїхала в обласний військкомат, мене направили у 13 школу. Я навіть не знала, де він служить. Нічого не знала. Там мені сказали, що він в “десятці” і треба їхати в штаб в Коломию. Я поїхала. Я – медикиня, маю звання і військовий квиток. Зі мною не захотіли розмовляти.
17 березня Світлана написала на гарячу лінію з розшуку цивільних і військових. Подала усі необхідні документи. А 24 березня до неї прийшов голова селищної ради Обертина і сказав, що її Василько загинув. Наступного дня його привезли в Обертин – до матері.
У Франківську на той час нікого не було. А в Обертині він народився. Там ми його і поховали. Біля діда Василя, – каже Світлана. – Мій тато помер 03.07, а син – 07.03. Тато – в 1999-му, а Василько – у 2022.
Василь Пасіка загинув при штурмі села Слобода Кухарська.
Що саме сталося у ті перші дні вторгнення, не відомо. Наразі Світлана про події того бою знає лише зі слів інших родичів, які все одно різняться. Речі сина їй не повернули. Жінка вдячна за те, що побратими забрали тіло.
Мені розповіла багатодітна мати з Обертина, двоє синів якої теж воюють, що її старший син витягнув тіло мого сина з-під вогню. Він не знав, що то його земляк, – каже Світлана. – Там була ампутація кінцівки. Загинув дуже швидко від крововтрати чи від болю… Він був така світла і добра людина. Йому ніколи не буде 30 років. Йому назавжди 29.
Бути гідною свого сина
Сестра Анна старша від Василя на 4,5 роки. Каже, коли були малими, була конкуренція за мамину увагу і любов, а з віком все більше не могли прожити день один без одної. Дорослими щодня зустрічалися. Щоранку зідзвонювалися на каву.
В нас дуже багато щасливих моментів. Коли чоловік викуповував мене на весіллі, то мусила родина з боку чоловіка втрутитися, бо Василько за жодні гроші не хотів мене віддавати, – говорить Анна. – Як Вікуся народилася Василько часто залишався з нею, бо я ще вчилася. І всі свята він був з нами. Я швидко вийшла заміж, але ми завжди були як одна сім’я. Якщо були якісь питання чи проблеми, його не треба було просити, він сам питав, що треба допомогти.
Донька Анни Вікуся росла разом із Василем, хоч в них і було не повних 14 років та 11 місяців різниці. Василь вчив Віку плавати. Показує фото, де вони разом грають в комп‘ютерні ігри, катаються на роверах, розважаються.
І тепер через 14 років і 11 місяців у Анни народився син Марко, якого вони з чоловіком так довго чекали. Малюк – з великими очима і цікавістю до всього навколо. І дуже схожий на свого дядька.
Його не вистачає щодня. Ми настільки були не готові. Коли він йшов на війну, у нас навіть думки не було, що він може загинути, що може не повернутися і я його більше не побачу, – каже Анна. – Навпаки в мене така істерика була, такий страх, а він з тим рюкзаком був готовий йти, заспокоював мене, що все буде добре.
Він був безстрашним. Ми про те не думали. А він знав, на що він іде. Він цілком свідомо пішов на війну. Я часом думаю, що до кінця не знаю свого сина. Я зустрічалася з його друзями, питала, яким він був тоді, бо хочу його пізнати, хочу бути гідною свого сина, – говорить Світлана.
Авторка: Ольга Суровська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці “Життя війни”.
Вічна слава Героям!
Comments are closed.