Колись процвітав такий забобон, що людина буде, скажімо, пити доти, доки не доп’є того, що мав випити батько. Якщо тато помер, не спинившись у своїй мірці, добровільно не переставши це робити, то діти попросту вимушені дотягти до певної позначки. Крім себе – ще й за нього, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
Забобон слабкий тим, що є не реальністю, а уявленням. Але потужний він тому, що уявлення і є найсправнішою реальністю.
Цей забобон промовистий. Тим, хто уважно думає про тривання, він нагадує про значно ширші речі і течі.
Коли кажемо собі: a за що так мордуємося, –то мусимо визнати тверезо: за предків, за рід, за батьків і прадідів. Бо те, що є з нами, не було би можливим без того, як всі вони впливали на своїх дітей. Аксіома про прокляття до сьомого коліна є такою рафінованою тільки тому, що мало хто може сягнути дальше у глибину родової історії.
Читайте також: Тарас Прохасько: Життя з ідіотом
Я, скажімо, маю такий устрій свідомості, що не можу прийняти за даність арифметично-генеалогічну схему родоводу без хоча би кількох живих життєвих історій. Тому все втягнуте закінчується прадідами і прабабами. Хоч знаю, що і вони у певний спосіб були і покалічені, й ощасливлені попереднім поколінням пра-пра.
Але саме прадідам випав такий час, коли стало можливим планувати своїм дітям якусь трохи іншу долю. Готувати їх до того, що вони будуть випущеними у свій далекий лет, пристріляний, однак, вчинками і переконаннями своїх батьків.
Власне тому у людській культурі домінує запізнення. Час уже інший, а конструкція, зліплена у дитинстві, ще відповідає творчим задумам попереднього покоління.
Читайте: Тарас Прохасько: Спецшкола рефлексів
Життя усіх моїх прадідів припало на той цикл вічного повтору, який можна назвати модернізмом. Хоча би тому, що їхні чини і вчинки потрапили в ореол задокументованої й усної історії. Далі, відповідно, постмодернізм. Живлення тим пластом ґрунту, який вони перевернули. Як цілина, яка виснажується після неймовірного викиду.
Наразі ми всі звідти. Від прадідів, які вийшли із своїх замкнутих локусів, щоби виткати нарешті складну тканину переплутаних ниток. Але їхній станок був визначальним.
Цікаво, що всі вони пішли зі свого місця у місце інше. Часом далеке, іноді ні. Цікаво, що всі вони не щадили своїх дітей, виштовхуючи їх навіть звідти, де знайшли собі останній притулок на віддалі від місця свого народження.
До теми: Тарас Прохасько: Дуже примітивна діточа онтологія
Долею прадідів була експансія і мандрівка до уявного ідеального місця покоту. З якого треба було вигнати потомство ще кудись далі. Щоби якось задурити. Щоби відволікти від території, де здійснювалися головні виховні помилки.
Родова географія може нам служити виходом із родового прокляття. Так звана екстенсивна скерованість рятує від інтенсивності переживання свого місця. Навчені дідівським фокусом, можемо спробувати іти далі, втягуючи своїх дітей у нові сенси безпомилкової філософії ареалу.
