«Дівчата, а що шукаєте?», – запитує чоловік біля білого припаркованого буса, дивлячись, як ми розгубленого крутимо головами, стоячи на вулиці Мулика. «А де тут маріупольці?». «Так ось, прямо», – показує на білі металопластикові двері з написом «Маріупольська асоціація жінок Берегиня». Лишається хіба посміятися зі своєї неуважності.
Спускаємося сходами у цокольне приміщення. Тут якраз нема світла, але всередині тепло й затишно. А ще все заставлене коробками. Підозрюємо, що їх якраз вигрузили з того буса. Тут готуються до приходу переселенців по гуманітарну допомогу, пише Репортер.
Не бути покинутим
«Берегиня» продовжує у Франківську ту ж роботу, яку робила у рідному Маріуполі. Її очільниця Марина Пугачова зразу вводить в курс справи.
Каже, асоціація виникла в Маріуполі у 2014 році, працює з 2015. «Частина наших членів працювали як військові волонтери й на сьогодні так є. Частина – з населеними пунктами та з вимушеними переселенцями».
У 2016 році займалися тим, що відроджували інфраструктурні речі по лінії розмежування. «Ми вважаємо, що людина не повинна відчувати себе покинутою і в нас було дуже багато таких гарних досягнень».
І більшість зі своїх успішних проєктів вони планують реалізувати на новому місці. Так, для прикладу, зовсім недавно в «Берегині» стартували курси шиття для жінок.
Тоді ситуація була, як і зараз: стояло питання заробітку для жінки, особливо у сільській місцевості. От, чоловік воює, а жінка тягне на собі всю родину. Чоловік у полоні, й жінка тягне на собі всю родину. Чоловік просто не може знайти роботу, і вона знову тягне на собі всю родину. Таке життя.
«Але про курси вам краще Кароліна розкаже, – випихає Марина наперед молоденьку сором’язливу дівчинку. – Молоді роблять, то хай і вчаться розказувати про свою роботу».
Курси проходять у цій же кімнаті, яка зараз заставлена коробками з гуманітарною допомогою. Дівчинка ніяковіє, але розповідає.
Ми тільки починаємо, от на першому занятті робили подушечки для голочок, – каже вона. – Взагалі, на мою думку, ці курси ідеальні для розвитку, можна не тільки чогось навчитися, але й зробити в майбутньому це своєю професією.
Наші жінки на Донеччині після тих курсів почали непогано заробляти, – додає Марина. – У нас жінки шили ще й маски, балаклави. У нас було не тільки шиття, і буде не тільки шиття. Все буде, але з часом. Бо то треба якісно робити.
Страху не було
«Берегиня» виїхала з Маріуполя 15 березня, розказує про їхній шлях на Франківщину Марина.
Ми дуже добре розуміли, що це реальна війна, що це не просто там постріляють. І вже 25 лютого почали підготовку до евакуації. Всього вивезли близько 3 тисяч людей. Перший рейс у нас був до Польщі 26 лютого – через всю воюючу Україну. Але вивозячи інших, ми залишилися в місті, ми не думали, що так швидко це все «звернеться» і ми станемо в облозі. І в принципі, хлопці навіть казали, все нормально, ми ж тут стоїмо.
З тих днів в облозі багато що врізалося з пам’ять. Були моменти смішні, були й страшні, в принципі, як зазвичай буває у житті.
Що мені запам’яталося? – спокійно каже Марина. – От у шостій ранку нас починали обстрілювати. Я прокидалася, виходила на вулицю, чоловік топив сніг. Я сідала на подвір’ї з кавою і дивилася, куди прилетить. Бо ховатися в підвал не було сенсу. Укриття – це не підвал у приватному будинку. Потім десь о дев’ятій ранку прилітав літак, і нас бомбили, а я в цей час сідала біля вікна й робила собі косметологічні процедури. Моя сусідка казала, як то побачила, думала, що я збожеволіла. Але це ритуал, воно стабілізує.
Страху тоді особливо не було, продовжує вона. Каже, багато чого побачила ще в 2014-15 роках – тоді жила у Донецьку. Тим більше, що одним з рейсів встигла вивезти до Варшави свою дитину.
Я була спокійна, займалася волонтерством. Ми з подружкою вирішили за всі гроші, які були в організації, закупити продукти. І варили на вулиці на вогнищі офігезну юшку. Береш крупу, засипаєш сардини і розвозиш людям.
Найстрашнішим, каже, було, коли попала на 23 мікрорайон. «Я побачила купу трупів, на той момент вже було 10 березня, а збирати трупи не було кому. І коли я побачила просто, що трупи їдять собаки, це для мене був шок. І це були домашні собаки…»
З позитивного з усмішкою згадує волонтерський центр «Халабуда». Його організатор Дмитро Чичера зник у Маріуполі 16 березня, про нього досі нічого не відомо.
Але тоді, на початку березня, в центр приходили прості містяни та приносили допомогу. «Це було реально круто, – пригадує Марина. – Бо ділилися останнім».
Було гарно, що ми всі були разом. Ми виїхали – 11 автівок. Хапали кого тільки можна було. Машинки були забиті, всі їхали з кицьками, собаками…
Допомогти, а не жаліти
У кінці квітня організація переїхала у Франківськ. Хоча частина людей працює зараз у Дніпрі.
Перше, чим ми займалися, – налагоджували нормальну комунікацію – Дніпро-Франківськ-Варшава. Бо ми ж не можемо просто так вивезти людей і покинути їх. І зараз в нас у Варшаві є маленький філіал, – пояснює Марина Пугачова.
І вже з травня почали активно працювати тут. «У Франківську у нас зараз 9 людей. Це і юристи, і психологи, і арттерапевти. Цей весь період у нас було дуже багато юридичної роботи, психологічної. Плюс в нас в офісі вдома все згоріло. Ми хотіли раніше відкрити курси шиття, але лиш зараз змогли, бо треба було купити машинки і т.д. Але нічого. Франківськ – це дуже прекрасне місце, я це місто люблю з дитинства, тут живуть мої родичі. І це моя була ініціатива, щоб вибрати Франківськ.
Марина каже, вони розуміють, що зараз у місті дуже багато переселенців, розуміють, що це велике навантаження на громаду, і готові помагати місту.
Свого часу я постійно говорила в Маріуполі – переселенець може бути як проблемою, так і ресурсом. І це ще один напрямок – медіація. Як зробити, щоб громада отримувала якийсь зиск від того, що сюди приїхали ці люди. Я зараз чекаю, коли настане момент, де вони зрозуміють, що їм доведеться лишитися тут надовго. І от той момент розуміння, що треба жити сьогодні, а не колись – дуже важливий.
Другий момент – це баланс між добрим ставленням і безкарністю. Люди приїжджають різні, тож буває, починають маніпулювати.
Громада повинна чітко ставити правила – от тут ми готові з тобою співпрацювати, тут готові тобі помагати, а от того ти робити не маєш права. Переселенець, місцевий – ніхто не має права. І от цей баланс часто порушується. Буває громада каже – всьо, ти сєпар, фу. А буває – о, людина пережила таке страшне, я зараз буду пускати сльози на його плечі. І так теж не можна. До нас такі приходять, і я кажу: а що… я теж переселенка, я втратила все в Донецьку в 2014 році, і я втратила все в Маріуполі, що ти мені можеш сказати? Треба йти робити, ідеш. І це моменти, де треба знаходити баланс.
Жінка ще довго розказує про їхні плани – крім курсів шиття, зробити ще курси з в’язання, косметології. Згадує безкоштовні уроки англійської, які вони проводили для дітей у Маріуполі. І навіть програму з розведення овець, яку колись реалізували в селах Донеччини.
Тут більше говорять про майбутнє і те, що можна нині для нього зробити. А минуле? «Все можна пережити», – відповідають у «Берегині».
На виході уже зустрічаємося з жінками, які прийшли по продуктові набори. Вони ніяково усміхаються і дякують, думаючи, що ми волонтери…
Текст: Женя Ступ’як
Фото, відео: Ірина Гаврилюк
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Comments are closed.