Давно-предавно дзядзьо, розповідаючи мені якісь байки, говорив про то, чого не треба робити, коли перебуваєш у тяжких обставинах. А найтяжчою обставиною він вважав невизначеність терміну, своєрідну часову матерію, яка в такому разі наближається до безконечності – далеко від дому, відірваним від звичного трибу життя з місцями і людьми включно, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
У жодному разі, – казав він, – не можна аж так занурюватися у спогади про те, як було, щоби перетворити їх у мрію – що от-от може бути так само знову. Спогади і у лагідних умовах потрібно вміти регулювати, як вогонь у ватрі чи нафтовій лямпі. Вони мають гріти і світити, а не спалювати і засліплювати. І взагалі: спогади не є для того, щоби уявляти їх як майбутнє. Минуле сильне тим, що воно минуло, переплавившись у спогади, котрі є передовсім будівельним матеріалом для снів та іншої альтернативної реальності, а не шаблоном для литва майбутнього.
Дзядзьо мав певний досвід ментальної йоги.
Вийшовши з дому влітку 1943-го, попрощавши на коротко жінку і доньку, він повернувся з-поміж куль, котлів, допитів, зеків, нар, тисяч випадкових невипадкових чоловіків, десятків тисяч кілометрів у різних кліматичних і часових поясах, безлічі побиттів у найчутливіші больові зони аж восени 1956-го. З іншою жінкою і її сином-підлітком.
Загалом йому пощастило хоча б тому, що повернувся у те місце, звідки стартував. За яким банував, не дозволяючи собі банувати. Викинувши мрію про повернення на не аж такий довгий, та все ж найсуттєвіший через зближення до безконечності час. Щоб витримати таку розтяжку, він мусив привчитися до того, що всі ці кулі, тюрми, побиття, карцери і болі власне є його актуальним нормальним щоденним життям.
Читайте Тарас Прохасько: Вóйна русcко-українська під фаною червоною
Моя практика була трохи іншою.
Опинившись у безконечності доволі лагідного армійського життя, ще й з цілком абстрактним на тодішній вік офіційно затвердженим терміном у два роки, постановив собі не те, щоб конче повернутися, а попросту не забути принципів життя, яке я вважав властивим і нормальним.
Але ніколи за цей час не мучився очікуванням, коли це все нарешті скінчиться. Попросту став собі уявляти, що у певний момент роблять ті люди, яких я знаю і люблю. Зневаживши поняття тут-і-тепер у двох протилежних керунках. Тепер – максимально звужене. До кількох секунд, до швидкості думки-уяви, яка насправді не піддається жодному іншому способові передачі, бо всюди з’являється обов’язкова, вимушена, невідворотна лінійність (навіть внутрішньомозкове проговорення слів мусить бути виключене, самі лиш образи, одне лиш накладання образів різного походження).
Читайте Тарас Прохасько: Імперії помирають раніше
Натомість “тут” втрачає усілякі межі. Власне через гіперрозширення “тут” стається те чудо, про яке кажу. Пляц дії – це не тільки мікродеталі локусу, в якому перебуваєш у цю секунду. Пляц дії – це усі місця, в яких перебувають уявлені знані люди. Трохи нагадує гіпертелескоп, що заглядає у всесвіт. Всюди щось відбувається. Усі, кого можеш собі уявити за запахом, голосом, рухами, морфологією і цитологією, роблять у цю мить те, що ти можеш собі уявити. Можна, щоправда, трохи не вгадати, але неможливо помилитися, бо усі похибки дійсні тільки в діапазоні тієї одної секунди.
Тепер моя вправа витримує вже кілька тисяч людей. Вони у цю секунду такого різного роблять у таких розмаїтих місцях, переповнених неповторними наборами мікродеталей. Так багато всякого відчувають, що я ледве встигаю взяти цей переповнений акорд усім, що у мене може уявляти. Але саме це стає тим, що робиться дуже тепер тут-претут. Вібрація єднає, роблячи щоразу те, чого ще ніколи не було. І більше ніколи не буде.
Багато звуків, мало запахів. Письменник з Франківська Маркіян Прохасько – про Антарктиду
