У франківських вишах навчаються понад 1500 студентів із 53 країн. Найбільше – у медуніверситеті.
Інтерна ІФНМУ Окейчукву Джуду Келечі добре знають не лише на Прикарпатті. Харизматичний щирий хлопець виступав на телешоу «Україна має талант», знімає дотепні відео в соцмережах, гарно говорить українською та ще й з колоритною місцевою вимовою.
У проєкті «Різні разом» Репортер продовжує говорити з тими, хто знайшов себе у Франківську.
Вижив після гуртожитку
Джуді було 17 років, коли у вересні 2014 він приїхав до Франківська з Детройта (Мічиган, США). Де здобувати вищу освіту, обирав разом із батьками. Вдома лишатися не хотів, адже навчання там дуже дороге. За рік треба заплатити десь 40 тисяч доларів, а тут – те саме, але за все навчання.
А ще у Франківську свого часу вчилася його тітка. Вона розповідала, що місто дуже гарне, спокійне. Їй тут було добре, мовляв, якщо дійсно вчитися, а не тусити, то тільки Івано-Франківськ. Це і стало головним критерієм. Зараз тітка Джуди працює кардіологом у Лондоні.
Нині Джуда згадує той перший рік, як щось страшне. Він мешкав у гуртожитку на Тролейбусній. Закочує очі, мовляв, жах.
«Думав, що я в тюрмі, – сміється він. – Там таргани – як миші! Потім я переїхав на квартиру і я живий».
Крім того, був мовний бар’єр. Згадує, що тричі на тиждень губився у місті. Спитатися когось правильний напрямок не міг, бо ніхто не знав англійської, а він української. Тож найперше вирішив її вивчити.
Читайте також:
«Я така людина, що мені подобається живе спілкування, а для цього треба знати мову, – говорить Джуда. – По-друге, я живу в Україні, то як я можу не знати української? Я вважаю, що стільки жити в Україні й не знати її мови – це неправильно. І по-третє, у вас, капець, які красиві дівчата. Як з ними не спілкуватись? Мову треба знати!».
На початках ходив на курси української, але йому було важко сидіти й читати підручники. Згадує, що вчився навіть у маршрутці. Запам’ятовував слова, приходив додому, записував, перекладав. Зараз – жодних проблем. Він навіть пісні пише українською.
У Франківську Джуді комфортно. Каже, місто й люди дуже змінилися за ці сім років, відколи він тут.
«Тоді у нас були такі жахливі дороги, автобуси, – згадує хлопець. – Зараз із цим все добре. І люди змінилися, стали більш толерантними. Також тепер багато знають англійську і це дуже класно. Тоді, на початку, мені реально було страшно до вас підійти, бо ви всі ходите з якимось таким злим виразом обличчя. Зараз люди приємніші».
Прокинувся знаменитим
Також більшість знає Джуду як Юру з Коломиї. Так він себе називає у своєму блозі, який набрав шаленої популярності після карантину. Пояснює, чому так назвався. Одного разу він поїхав з баскетбольною командою у Коломию на змагання, і суперники ніяк не могли запам’ятати його ім’я чи всіляко перекручували.
«Тоді я просто казав, що мене звати Юра. Вони почали сміятися, мовляв, а давай ти будеш Юра з Коломиї?», – сміється Джуда.
Каже, ніколи не думав, що стане блогером. Усе вийшло випадково. На карантині просто знімав якісь сторіси, робив рубрику питань і відповідей. Пригадує, що на нього тоді були підписані лише його друзі. Але ці історії почали поширювати, потім ще багато відомих блогерів поставили їх собі на сторінку і раз – у нього вже 50 тисяч підписників.
Зараз підписників – 200 тисяч. У своєму блозі Джуда розказує, як живе в Україні, що подобається в нашій культурі. Також показує, як готує українські страви, а ще помагає людям вивчити англійську й розповідає про медицину.
За словами Джуди, найбільше переглядів набирають його кулінарні історії. «Також людям подобається, коли я роблю скоромовки українською та англійською. Це таке, що можна язик зламати», – запевняє він.
До теми:
Але блогерство не стало головним у його житті. Інстаграму приділяє не більше п’яти годин на тиждень. Ще грає в баскетбол, займається музикою. Сам дивується, як йому вдається все поєднувати і вчитися.
На шоу «Україна має таланти» Джуду кликали двічі ще минулого року, але відмовлявся. А тут якось був у Києві, знову подзвонили, то вже погодився. Розказує, що це ще один досвід. Він просто прийшов, поспівав, покайфував та й пішов. Продовжувати участь у шоу не буде. Бо головне – навчання.
Хоч додає, якби не став лікарем, то пішов би у музику. Він з дитинства опанував піаніно, а у школі грав на альті. Навіть привіз свою скрипку до Франківська. Тут ще й на гітарі навчився.
«Якби в мене не було музики, я би впав у депресію, – говорить Джуда. – Музика мене рятувала. Я приїхав сюди і я не міг ні з ким спілкуватися. Мав лише музику й аніме».
Татові б сподобалось
«Слава Богу, що я приїхав до Франківська, – каже Джуда. – Я такий великий досвід тут здобув! Приїхав сюди, як якийсь рагуль. Тепер зрозумів, наскільки я виріс. Жодного разу не пожалів».
Нарешті, за півтора року від початку пандемії йому вдалося поїхати додому та провести з рідними ціле літо. Каже, у вересні повертався, як до другого дому. Тут він знайшов справжніх друзів.
«Назар, Вова і Діма – завдяки їм мені було легше жити в Україні, – говорить Джуда. – Особливо мій друг Назар. Він мені помагав вивчити українську, як правильно вимовляти слова, що добре казати, а що ні. Розповідав про українську культуру. О, мене навіть взяли дружбою на весілля! У вас є така традиція… Вони там щось співають і музика зупиняється, а люди починають кричати: «Гірко!». Думаю, нащо всі кричать? Дивлюся вбік, а мій друг починає цілуватися з дівчиною. Потім дивиться на мене і каже: «Тепер твоя черга». Я дивлюся на свою дружку і думаю: «О, класно». У вас дуже класна культура – саме українська. А ще є українська вишиванка, гопак, українські страви. В Америці немає одної культури».
Наша кухня дуже йому полюбилась. Вареники з чорницями називає – топчик. Сам їх готує: місить тісто, ліпить.
«Ви, що! Вареники – це святе, – каже Джуда. – Бануш також класний, борщ – червоний і зелений. Через тиждень хочу попробувати приготувати деруни й котлету по-київськи. Я дуже хочу, аби тато попробував борщ. Думаю, йому сподобається. І Франківськ татові б сподобався. Він для мене кумир. Він приїхав із Нігерії до США в 16 років. Він дуже багато працював, аби досягнути всього, що ми маємо. Це Бог на землі для мене!».
Його батьки в Україні ще не були, але мріють приїхати. Джуда каже, що хоче показати їм нашу культуру та улюблені місця у Франківську.
«Люблю той район біля Білого дому, Urban Spаce100, вулицю Франка й ті перпендикулярні до неї вулички, – говорить він. – Це мені дуже нагадує Австрію. Ще подобається Промприлад».
З батьками Джуда щодня на зв’язку. Маму більше хвилює, чи йому тут комфортно, чи ніхто його не ображає.
«Я їй кажу, що люди тут приємні, і як ти займаєшся своїми справами й нікого не чіпаєш, тебе теж ніхто чіпати не буде, – каже хлопець. – Звісно, за ці роки були й неприємні випадки. Але, чесно, я не звертаю уваги на ідіотів. Краще забуду й житиму далі».
Мова лікує
Цьогоріч Джуда закінчив медуніверситет і проходить інтернатуру. Обрав спеціальність – терапія. Через рік планує переїхати до Києва й там перейти на кафедру загальної хірургії. Далі хоче здавати іспити в Англії, де працює його тітка. Він також хоче працювати там і стати пластичним хірургом.
Ще недавно він мріяв бути дитячим педіатром. У нього з-під куртки визирає дивний амулет – маленькі стопи. Розказує, що то подарунок від маленької пацієнтки.
Читайте також:
“Француз” з Донбасу. Сергій Єрьомін – про життя спочатку, Франківськ і французьку мову
Він на четвертому курсі проходив практику в американській дитячій клініці і мав пацієнтку з раком крові.
«Лікар тоді казав, що їй залишилося 6-7 місяців, – згадує Джуда. – Ми дуже потоваришували, й вона подарувала мені цей амулет. Слава Богу, вона жива! Пройшло вже п’ять років, і я ніколи його не зніму. Я там стажувався і побачив, що не так важко працювати з дітьми, як з їхніми батьками. Лікар дає препарати, а батьки кажуть – ні, вони не потрібні. А дитина далі хворіє. Це просто капець. Читав у вас, що батьки відмовилися від щеплення проти поліомієліту, і зараз дитина паралізована на все життя. І хто винен – батьки. Мені аж стало погано, бо дитина тепер не може нормально жити. І я просто передумав».
Своїх пацієнтів Джуда мав і у франківських поліклініках. Пояснює, що у них були такі цикли під час навчання, де інтерни мали відвідувати хворих у палатах, записувати їхні симптоми, скарги.
«Розпитую одну жінку про симптоми, а вона аж забула про свої болячки, – сміється Джуда. – Почала мене хвалити, як я гарно знаю мову. Людина хвора, я щось питаю, а вона ще більше відживає, якась енергія з’являється. І це також класно. Може українська мова – це також якісь ліки?».
Авторка: Світлана Лелик
Проєкт «Різні разом» реалізовується за підтримки програми «Фонд розвитку українських ЗМІ» Посольства США в Україні.
Comments are closed.