Якась розпечена вулиця у Бендерах або дрібний дощ у Ліді. Той випадок, коли тло не має значення. Але ми з братом сидимо у машині на задньому сидінні, це наш дім на кілька днів.
А через розпечену вулицю або дрібний дощ іде тато, який нас залишив у цій машині, щоби вирішити дрібну дуже важливу для подорожі справу – взяти талони на бензину на фабриці імені Федько або купити квасу із бочки, розмальованої у наші національні кольори у Ліді, пише Тарас Прохасько у своїй колонці на порталі «Збруч».
Тато міг бути у сорочці на випуск з короткими рукавами, бічними кишенями і мінімальною вишивкою. Міг бути у сильножовтій сітчатій сорочці польо. Міг бути у легкій літній полотняній ясній блюзі. Ми чекали у машині, Юрко міг малювати на твердому папері різнокольоровими кредками, які він брав у подорожі, малесенькі фігурки у різних позах і рухах. Ми могли за час чекання кілька сотень разів сказати «тату, приходи – раз, тату приходи, два…». І раптом я бачив, як він з’являється ще далеко від машини і йде до нас, до себе. Якби тоді були камери спостереження, то тим, хто би колись переглядав запис, було би зрозумілим лиш одне – це кіно про нього. Тато йшов як барс, тоді, коли барси не пригинають передніх ніг, бо ситі і нікого не треба вистежувати. Спокійно, плавно, мінімум рухів і максимальна їх ефективність. Він приходив, сідав за руль, обтягнутий плетеним шкіряним чохлом, подавав нам принесене, припалював сигарету і фоєр!
Читайте також: Тарас Прохасько: Культур-мультур
Ми любили гратися у довготривале ралі. Діти були штурманами. Карти і атласи автомобільних доріг лежали у задніх кишенях чохлів на передніх сидіннях. Тато довіряв нам швидко читати карту, поспішно вигукуючи повороти і важливі пункти орієнтації. Гра закінчилася того вечора, коли ми потрапили на шлях справжнього ралі. Падав сильний дощ, тата спинили люди на узбіччі. Тато переважно зупинявся. Тоді була породілля, яка поспішала до пологового у місто. І тоді тато включив усе, що міг і знав. Сидячи біля крикливої жінки, я із захватом дивився на фари чергових спортивних машин, які тато обганяв одну за одною.
Тоді він навіть не дозволив собі курити. Бо переважно робив це в дорозі нон-стоп. В холодні пори року, коли не відкривалося вікон, я думав, що ненавиджу цей дим, цього курця і своє майбутнє. У теплі часи було ліпше – всі вікна відчинені, я сам міг крутити корбу в обидва боки, вишукуючи оптимальну вентиляцію. Мені подобалося потім витягати з блоку нову пачку, розпаковувати її, подавати татові спочатку сигарету, а тоді розігріту запальничку. Коли я вже сам курив, а тато про це знав, даруючи мені правдиве американське мальборо, я не міг собі позволити того, про що шкодую досі. Ніколи не закурив разом з ним у нічній машині.
Читайте також: Тарас Прохасько: І немічного ворога поконавши мужески
Тато завжди хотів мати машину. Якась така козаччина. Він вважав це особистою свободою, досяжною у загниваючому тоталітаризмі. Часом нам усім бракувало їди і одягу. Але він відкладав на машину. Тільки вона була ознакою ілюзорного виходу із системи пресингу. І ми вповні відчули ці його старання. Ми їздили з ним – бо він нас возив – у підміські ліси (часом заради того, щоби киця половила мишей на якомусь осінньому полі), через Молдавію, Одесу, Куяльник, виноградники, горіхові алеї, лавандові поля до безлюдних берегів Чорного моря. Ми їздили у інший світ – до Балтики, цілою Литвою. Спали втрьох на розкладених сидіннях. Мали особливі горнятка для таких подорожей. А у татовому багажнику завжди був надувний матрац, спінінг, м’ячі… Під водійським сидінням лежав багнет, про всяк випадок. Спочатку радіо (Бонек, Лято, Россі, нєх жиє баль, Кікабідзе), а потім магнітофон додавали нічному передньому вікну безліч примар, виразніших від орієнтації за зоряним небом. Осінні квіти на задньому підвіконнику. І, звичайно, гараж. Тоді ніхто не залишав машину під домом. Гараж, з якого треба було ще досить довго йти нічними вулицями рідного міста.
Читайте також: Тарас Прохасько: Вуличний атеросклероз
Одного разу я затримався у горах. Додому було біля ста кілометрів шляху, але я пішов, несучи зі собою пів пачки дуже доброї німецької кави. Телефонів не було. Я йшов. Через двадцять кілометрів побачив машину тата, яка їхала мені назустріч. Ми про таке не домовлялися. Попросилися зварити каву у одному із бляшаних придорожніх кафе (Вітерець або Зустріч). Поїхали додому. У тата був зі собою пневматичний пістолет. Я взяв його в руки, заки він прикурював. Цілком відкрив вікно, висунувся з нього і кілька разів вистрілив по заборонних знаках. Тато був радий. Я теж. Ціле дитинство ми називали цю машину не нашою, а татовою.
Comments are closed.