Ця тема трохи сховалася із найактуальнішої риторики обміну паролями, але вона вже буде вічною. Не як аналіз історії, не як спогади про минуле, а як один з найвдаліших культурологічних міфів для масової свідомості і белетристики.
Прекрасна історія про мультикультуральність погранич, яким у нашому конкретному випадку є не менш міфічна східна Галичина десь так між кінцем вісімнадцятого і серединою двадцятого століття. Ця мультикультуральність вибудовується на двох аргументах. На поліетнічності території і тим фактом, що у цей час було відносно мирно, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Відсутність видимих кровавих конфліктів стає підставою для ідеї, що всі інґредієнти зупи були щасливими від варення у одній ринці і у цьому щасті співіснування радісно віддавали свої соки заради доброї ехтезуппе (так у той час називався росіл, бульйон, м’ясно-овочева юшка).
Дійсно, люди різних національностей і культур – особливо від того часу, коли національність і національна культура почали бути визначальними у ідентифікації – будучи ще й до того учасниками більшого громадянсько-державного договору – і утримувалися від відкритого протистояння, і обмінювалися певними словами, враженнями, звичками. Але найкращим виявом сусідства все ж ставала іґнорація одне одного.
А у всіх стосунках найлагіднішим шляхом була взаємна іронія. Бо загалом вирішальним був гібрид образи і зневаги. І це лише на рівні побутовому, щоденному, обивательському. Ті, хто розумівся на політиці будь-якого рівня, добре знали, якими перешкодами і обривами для своєї лінії є присутність сусідської культури на калейдоскопічних територіях.
Читайте до теми
Від певного часу доволі архаїчна мультикультуральність почала визначатися пануючим державним ладом. Це дуже добре було видно по наших євреях, котрі вийшли з кагалу. Німецька, польська, російська, радянська, пострадянська, українська культури ставали виказом їхньої адаптації.
Говорячи про мультикультуральність міста, у якому я живу (1939: 48 відсотків жидів, 18 – українців, 2 – німців, решта – поляки), у історичному сенсі, хочеться перенести це поняття і на повоєнні часи (майже нікого, крім 70-ти відсотків російськомовних совітів) і на теперішні. Бо вже як бавитися, то бавитися. Тема мультикультуральності має бути вічною.
Відповідно, вічними є толеранція до пори до часу, взаємне перемішування, взаємна дистанція і зневага, потяг і захоплення, заперечення і магнетизм, непоборне відчуття більш-менш свого і менше-більше іншого та чужого. Почуття меншовартості і войовничого витіснення. А ще цілком оправдане користання одне одним.
І це у місті, де зовсім донедавна матеріальний світ був цілком чужинецьким і мультикультурним. Німці, жиди, поляки, вулиці польські, камениці жидівські, але австрійська колія і дуже наші передмістя. Де російський соціалізм позначив свої точки історичної пам’яті.
Де у перстенцях мікрорайонів жили тисячі вчорашніх селян, а все старе місто було розпарцельоване на помешкання чекістів, воєнних, партійних і цінних фахівців. Де навіть історія не вкладалася у їхню парадигму, тож треба було змінити назву міста і перетворити його на столицю довбушівського краю.
Читайте до теми
І ця мультикультуральність тепер живіша, ніж у будь-які міфічні часи. Офіціоз і альтернатива. Селяни і давні міщани, які виявляються нащадками привезених повоєнних діячів, які стали елітою, яка зневажала дикість попередньої еліти, яка зневажала дикість цієї. І всі чекістські роди і роди причеплених до обласного центру спілчанських гуцулів і бойків, і кілька родин довоєнних євреїв, які повернулися з евакуації, і якісь законні власники конфіскованих міщанських осель, і весільні доми по-покутськи, і товариство реріха, і переселенці, і ті, кому здається, що саме у цьому місті можна жити по-справжньому.
Будови, перебудови, фестивалі, медовуха, колишній педінститут, легалізована Греко-католицька церква, тисячі українських туристів, десятки магазинчиків із італійською їжею, партійні чиновники, незрозумілі смотрящі…
І єдиний на цілу Европу ратуш у стилі арт-деко.
