Кожна епоха має своїх прототипів. Хто може бути сьогоднішнім прототипом Олександра Бородая, кожен вибере для себе сам.
Цей колоритний персонаж народився у 1844 році на Полтавщині як Олександр Бородаєвський, був інженером-електриком, належав до товариства українофілів, відвідував літературні салони, зокрема салон Олександра Кониського, і був за панібрата з багатьма письменниками, маючи дар дуже легко починати знайомства, пише Юрій Винничук для порталу Збруч.
З моїх знайомих таким даром володів уже покійний поет Іван Іов, який в крамниці запитував юну продавчиню: «Дівчино, а вашій мамі зятя не потрібно? Щоб і дров наколов, і води наносив, а коли що – то й спинку потер». Дівчина не могла не розреготатися, крига була пробита і далі вже тривала весела розмова.
Бородай присвятив себе відродженню кобзарства і зробив тут чимало корисного: це він придбав фонографи, на які Леся Українка, Опанас Сластіон та Філарет Колесса записали кобзарів, і тепер ми чуємо їхні пісні. Але вславився не цим. А тим, що люто ненавидів москалів. Ненавидіти москалів легко тепер, а в ті часи це було непросто. Надто, що він ненавидів їх відкрито, провідуючи російських діячів і письменників або зачіпаючи їх на вулиці – і не лише в Києві, а й у Петербурзі.
Читайте також: Юрій Винничук: Поцілуй мене в одне місце!
На жаль, Бородай не відзначався даром Цицерона і не був «лідером думок», як заявила про себе Альона Альона. Його зачіпки з москалями були надто емоційні, а коли він входив в екстаз, то хапався за палицю. Але ця палиця мала два кінці, бо другий її кінець ставав зброєю в руках українофобських елементів, як це сталося і з відомою сучасною дамою. Хоча Бородай ніколи би не фоткався з кимось на кшталт Лізи Багуцкай.
Згодом він озброївся ріжними цитатами, з якими не розлучався, і бив суперника висловами самих російських класиків. Наприклад, цитував Ключевського, який писав, що коли б Київ не зруйнували татаро-монголи, то не було б потреби засновувати Москву, а отже, Пушкін писав би українською. Коли заходила мова про «адін народ», Бородай згадував «Історію Русів», де описано тортури над козаком, який на допиті заявив: «Не скажу, Вашеці!», що означало зовсім не вперту відмову щось повідомити, а таке просте для нас «Не можу сказати, Ваша честе, бо не знаю». Натомість москалі зрозуміли цю фразу, як відмову відповідати, і цар навіть послав чиновника в Україну, щоб той довідався, чи справді ця фраза означає «не знаю». А до тих пір, заки чиновник повернувся, тримав козака в тюрмі та ще й записав на нього витрати за відрядження чиновника.
Читайте: Юрій Винничук: Народи Німеччини і Росії хочуть жити в дружбі
Рідко який сучасник, описуючи другу половину ХІХ, сторіччя оминав Бородая, хоч його й намагалися уникати, бо ніколи не відомо було, який він новий скандал влаштує.
Не оминув його і Євген Чикаленко, запізнавши вже в похилому віці: «Тоді це вже був зовсім сивий дід, великий на зріст, огрядний, з великою лисою головою і довгими білими запорозькими вусами. Сам він себе називав «американським гайдамакою». Хоч він справді мав вигляд гайдамаки, але в дійсності це був досить сентиментальний український ідеаліст, що, здавалося, тільки удавав із себе якогось хижака. Родом з Полтавщини, по скінченні кадетського корпусу, вже бувши офіцером, він примушений був у 70-х роках емігрувати. Закінчивши політехніку в Мюнхені, Бородай переїхав до Америки і прожив там двадцять років, працюючи інженером-електротехніком.
Читайте також: Юрій Винничук: Хто кому брат
Старі петербурзькі українці, бувші члени Київської громади В. Беренштам та Ю. Цвітковський висловились, що Бородай якийсь варіят, помішаний на лютій ворожнечі до москалів і скрізь голосно вигукує, що «не вмре, поки не помочить рук своїх в кацапській крові». Москалів він ненавидів усією душею і при сутичках з ними губив усяку рівновагу і раз у раз попадав у конфлікт».
Та не лише москалям давав перцю Бородай, а й у Львові полякам і євреям. Якось він завітав до аптеки, вручив рецепт, а аптекар-єврей сказав йому польською: «Проше за пул ґодзіни».
Бородай вдав, що не зрозумів. Аптекар повторив, але Бородай став вимагати, щоб йому відповіли українською, бо Львів українське місто. І тут якийсь добродій, на своє лихо, вирішив йому помогти і ввічливо переклав московською: «Они говорят, что будет готово через полчаса».
Бородай, уже завівшись на польській мові, мовби тільки цього й чекав і накинувся на того добродія з таким запалом, що той не знав, як боронитися.
– Ах ти, мордо кацапська! Я виїхав з Росії і думав, що вже не почую цієї падлючої мови, а ти, московський запроданець, і тут загиджуєш нею повітря!
Коли бідолашний добродій пробував щось відповісти, Бородай накинувся на нього з палицею. Переляканий аптекар вискочив на вулицю і став гукати поліцію.
Поліцай, який чергував на Ринку, хутенько посадив обох до фіякра і повіз списувати протокол. І тут дорогою виявилося, що той добродій зовсім не кацап, і не москвофіл, як думав Бородай, а поляк, який відбув Сибір і теж ненавидів москалів. Мусив Бородай його чемно перепросити, але таки заплатив штраф за бешкет в публічнім місці.
До теми: Юрій Винничук: Ностальгія за совком
Той випадок в аптеці став уже легендарним і обріс фантазіями самого Бородая. Нікого він тоді палицею не побив, а лише погрожував, однак усім до самого скону розповідав, що таки побив кацапа у Львові. Про що, знову ж таки, всі мемуаристи справно згадували, не висловлюючи жодного сумніву. Палиця таким чином стала легендарною.
А коли до Києва долинула звістка про те, що М. Січинський застрелив А. Потоцького, Бородай усім нахвалявся, що то «він подав приклад галичанам, розбивши голову москвофілові у Львові, який наважився заговорити з ним «цією падлюшною мовою».
Читайте: Юрій Винничук: Ті, що живуть в наших спогадах
Потрапив був у халепу з Бородаєм і тихий та спокійний Іван Нечуй-Левицький, який теж начувся про грізну його палицю. Після зустрічі з Бородаєм він нарікав: «От пролежав мало не два тижні, думав, що вже й помру. Стрівся я з отим харцизякою, отим гайдамакою американським, отим Бородаїщем… Ну, як доброму, похвалився йому, що отсе скінчив для восьмого тому статтю про мову».
А в тій статті письменник критикував Грушевського і галичан за те, що ніби псують мову, відокремлюючи «ся» від дієслів і ставлячи після приголосних «ї» з двома крапками заміть «і» з однією. Почувши це, Бородай визвірився та як крикне: «То й ви, як оті чорносотенці, нападаєте на нашого велетня, на нашу окрасу, та це ж падлюцтво, та це…»
«Я як глянув на нього, – згадував письменник, – а очі в нього такі страшні, як у божевільного, палицею вимахує. Ну, що, думаю, як він і мене, як отого москвофіла у Львові, почне лупцювати… Серце в мені затіпалось, в очах пожовкло, і, щоб не впасти, сперся я на паркан, та з того дня прохворів мало не два тижні. Коли побачитеся з Бородаєм, то попрохайте його – нехай він мене не займає, поки я не видам восьмого тому, а тоді вже хоч і помирать».
А одного разу потрапила таки коса на камінь. Був у Харкові щирий український патріот Олександр Степаненко, який хворів на ту саму хворобу, що й Бородай, без кінця балакаючи. Коли він десь виступав, то завше його мусили спиняти мало не силою.
Коли він якось зайшов до Миколи Міхновського, той, не маючи часу його слухати, покликав по телефону Бородая. Бородай приїхав і відразу попередив, що спішить, забіг на одну хвилину і навіть плаща скидати не буде.
Міхновський познайомив їх, а сам поїхав у суд, де мав виступити оборонцем. Пробув у суді майже цілий день, потім поїхав з товаришами обідати в ресторан і аж увечері повернувся додому. Заходячи до помешкання завважив, що в його кабінеті світиться і чути розмову. А коли заглянув, то з подивом побачив, що посеред кімнати стоїть Бородай і щось палко доводить Степаненкові, а той сидить з посоловілими очима, опустивши вуха.
Саме таку сцену і я одного разу спостерігав, коли звів докупи вже покійних Ромка Кіся та Сергія Фрухта. Вони години три стояли у мене посеред кімнати і гаряче дискутували в той час, як усі інші присутні пили та їли і про своє галайкали. І розмовляли вони тоді двома мовами: один українською, другий московською, хоча вже на початку 90-тих і Сергій забалакав по-нашому, запустивши козацькі вуса.
Колоритний Бородай ще за життя навіть став героєм дотепного оповідання В. Винниченка «Поміркований та Щирий».
Йому так і не вдалося замочити рук у кацапській крові, хоч і рвався на фронт, коли почалася Перша московсько-українська війна, жертвував кошти для війська. І більшовики не забули про нього. У 1919 році арештували в Києві і розстріляли.
Comments are closed.