Життя в Канаді, за словами одного з українців-емігрантів, це великі соцвиплати, достойна зарплата та найголовніше – відчуття безпеки.
І коронавірус там виявився не таким страшним, бо ж люди свідомі, пише Репортер.
Через в’язницю
«Мій шлях до Канади розпочався 22 роки тому, – розповідає колишній надвірнянець Ігор Савчук. – Тоді разом з друзями вирішили поїхати на Захід. Але не можу сказати, що на заробітки, більше для того, аби лишитися там жити. То нам пощастило. З’явилася можливість потрапити спочатку до США, але була умова – відсидіти у мексиканській прикордонній в’язниці 15 днів. Нас було троє молодих людей і ми знали, що за стінами нас чекають знайомі. Єдине, з чим було важко, – мова, бо вони там не дуже охоче розмовляли англійською».
Читайте також: Як на Дністрі біля Галича затонув пароплав
Після того, за його словами, вони разом з друзями поїхали до США. Двоє влаштувались на роботу в піцерію до росіян, а Ігоря прилаштували в магазин одягу – розставляти товар, клеїти цінники, слідкувати за клієнтами.
«Моїм друзям більше пощастило, бо до них хоч говорили зрозумілою мовою, а моя англійська була не на висоті, – каже чоловік. – Але звик, як і всі, хто налаштований вчитися й заробити на життя. Перший час ми жили в хостелі – ніколи не забуду ту крихітну кімнату із загальним туалетом і ванною. І так тягнулося десь три місяці, поки не назбирав трохи грошей. Переїхали до кращого житла. Один з моїх друзів – Дмитро, вирішив разом зі мною спробувати поїхати до Канади, бо ми мали там знайомих з Надвірної».
За його словами, з перетином кордону проблем не виникло.
«Знаєте, не хочу нікого образити, але Канада, порівняно із США, це небо й земля, – говорить Савчук. – Ми лише перетнули кордон, і все довкола помінялося. На тебе там не дивляться як на робочу силу, а ще й коли дізнаються, що ти українець, то готові всіляко допомогти. Не спорю, є різні люди, але, може, то мені так щастило, що натрапляв лише на хороших. Перший час ми жили біля Квебека в такому собі селі, а за два місяці переїхали до самого міста».
Читайте: Альтанки, лавочки і дрон. Як молодь на Городенківщині збирається рятувати Дністер
З часом усе змінилось
За рік Ігор Савчук добре прилаштувався у Канаді, зміг забрати туди молодшу сестру Іванку. До всього – познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною й ще через рік в них народився син.
«Я поїхав у 1999 році та, уявіть, за п’ять років зміг купити перший автомобіль, повіддавати всі борги, що назичив при в’їзді, – сміється чоловік. – Напевно, то трохи важко уявити, але тут держава дбає про людину, а людина – про державу. Десь ще років десять тому я заробляв в середньому 4000 доларів, працював на двох роботах, але з того близько половини йшло на страхування автомобіля, виплати за здоров’я. Я часто говорю з мамою і ріднею з України, чую постійні скарги на те, що в нас дуже сильна корупція в країні. То тут, навіть вже з гордістю можу сказати, такого немає і близько. Тут навіть ніхто не насмілюється і копійки взяти, а як роблять це, то так тихо, як миші. Перед моїм виїздом до Канади ми з батьками їхали до нашої рідні в Калуш, то там мій дядько сказав, що у великих державах крадуть 5 %, а 95 % залишають – в Україні навпаки. Напевно, так і є».
За його словами, одного разу його дружина потрапила у невеличку автоаварію, пошкодила ногу. То їй, окрім того, що повністю відремонтували машину й «залатали» ногу, зверху ще доплатили – і це без жодних судів.
Читайте: Оля з країни квітів. Квіткарка з Франківська – про мрію, людей і 8 березня (ФОТО)
«Тут приємно жити, щодня розумієш, що тобі нічого не загрожує, можеш відкласти певну суму грошей, можеш дозволити кожних пів року їхати на океан, – говорить Савчук. – Знаєте, практично немає сірих днів, бо щодня прокидаєш і розумієш – я захищений. Якщо я потраплю в лікарню – я не віддам усі гроші, а якщо розіб’ю машину, то матиму нову. І що дуже важливо – тут шалений кар’єрний ріст. Я працював десь років вісім електриком, тепер маю свою команду, займаємось ще водою та світлом – послуги на всі руки».
У розпал COVID-19, за його словами, в Канаді слідкували за карантином дуже прискіпливо, і за кожен зайвий крок могла покарати поліція. Втім, його сім’я, як і більшість канадців, фінансово не постраждала, бо ж держава під час обмежень виплачувала від 500 до 2000 канадських доларів. Та й люди, каже Савчук, були слухняні – зайвий раз нікуди не виходили, на вулицях якийсь час було настільки порожньо, ніби всі вимерли.
Ми слідкуємо
«Тут, у Канаді, дуже велика українська діаспора, і ми уважно слідкуємо за подіями в Україні, – каже Ігор Савчук. – Наприклад, на початку війни на сході ми тут збирали речі, гроші, пересилали нашим хлопцям з Надвірної. Ми постійно збираємося та обговорюємо свіжі новини, що стосуються України, ну і ще паралельно слідкуємо за діями канадських чиновників. Тут постійно ведуться різні спори стосовно Криму і нашої теперішньої влади. Більшість людей жаліють Україну і всі чудово розуміють ситуацію, яка склалася».
Час від часу, каже Савчук, він приїжджає додому відвідати родичів, привезти закордонні подарунки. І завжди дивується з наших цін, хоча, здавалося б, для канадських зарплат вони малозначущі.
«Відверто, на семиденну поїздку на океан із сім’єю, враховуючи бензин і всі витрати, в мене йде менше, ніж тиждень перебування в Україні, – каже чоловік. – Десь два роки тому ми були в «Буковелі» чотири дні, то я витратив десь одну третину місячної зарплати. Я, звісно, не скупий і ніколи ні в чому не відмовлю дитині чи дружині, але це якось «закруто». У Канаді все набагато простіше, немає ніяких понтів, ніхто не лізе тобі в гаманець і не зазирає у вікна. А як приїду додому, то складається враження, ніби я відлюдник, якого всі обговорюють».
З Канади, за словами Ігоря Савчука, переїжджати до України він не планує. Його там усе влаштовує, він знайшов себе і задоволений. Разом з діаспорою буде всіляко допомагати українським воїнам, допоки не скінчиться російська агресія на сході. А потім, коли рівень життя в Україні наблизиться до канадського, то, може, і передумає.
Comments are closed.