При священничій резиденції храму Успіння Пресвятої Богородиці відновили чайні вечори, які проводили 100 років тому. Нині тут знову збирається інтелігенція – молода й не дуже – аби поспілкуватись і придумати щось цікаве.
Там побував і Репортер.
Людям цього бракує
Дружина священника, художниця Людмила Вонсуль розливає трав’яний чай з великої каструлі у гарненькі чайнички. Це вона та місцевий краєзнавець Володимир Никифорук придумали відновити у Городенці чайні вечори. Жінка займається флористикою. Спершу думали збиратися в її майстерні, але там мало місця, тож зупинились на резиденції – як це було колись.
Батько пані Людмили – теж священник, настоятель храму Ігор Левицький – ідею підтримав. Вже за якийсь час відбувся перший вечір, через тиждень другий, а на третій напросився і «Репортер».
За словами пані Людмили, людям цього дуже не вистачає – теплої бесіди у колі однодумців. Особливо, каже, це всі відчули під час карантину. Нині для багатьох це така віддушина, де можна почерпнути щось корисне, відпочити, вигуляти нову сукню чи вишиванку.
«Наші вечори – альтернатива світським виходам, тусовочкам, – посміхається Людмила Вонсуль. – Збиратися й говорити за інтересами, але різнопланово. Це важливо, бо ми навіть формуємо ту культуру, як колись це робила та інтелігенція».
На вечори щоразу приходять інші люди. У соцмережі роблять оголошення, запрошують охочих.
Читайте також: Вгору і вниз. Дещо з історії ліфтів у Станиславові (ФОТО)
«Ви чаювати до нас? Проходьте!» – запрошує пані Людмила двох жінок. Вони скидають пальта, поправляють гарні сукні.
Хтось із гостей приніс гостинці, які одразу ставлять на стіл. А там вже на трьох столах красуються величезні смачні пампухи, різні десерти, фрукти й канапки. Також на кожному столі квіти, свічки.
Світлиця прикрашена тематично. На стіні – банер зі старою Прагою. Поруч горить справжній камін. Є проектор для доповідача і трибуна.
Кожен чайний вечір у Городенці стараються зробити тематичним і присвятити якомусь одному періоду та постатям. Розказують про відомих вихідців з Покуття.
Читайте: Електромлин над скелями. Як у Косові чоловік з річкою співпрацює (ФОТО)
«Це коротенькі доповіді, які мають на меті збудити інтерес досліджувати цю тему далі, – говорить Людмила Вонсуль. – Ми вже розповідали про нашого археолога, відкривача празької культури Івана Борковського, а також про Юліана Дороша – знаменитого фотографа, кінорежисера. Потім у нас завжди відбуваються жваві обговорення».
Каже, останнього разу чаювали майже до опівночі, бо так було цікаво.
Їхній дух вимагає
Отець Ігор Левицький зустрічає гостей біля банера, на якому зображені учасники чайного вечора 1929 року. Фото знайшли в архівах.
За словами священника, саме в цьому приміщенні майже 100 років тому збиралась інтелігенція міста. «А нині збираємося ми, – посміхається отець Ігор. – Цій резиденції дуже багато років, бо храмові – понад 250».
Церква побудована на кілька років пізніше за костел, розташований трохи нижче по вулиці. Як і костел, храм будував Микола Потоцький. Автором проєкту був Бернард Меретин, а оформляв його Йоганн Георг Пінзель.
Отець Ігор каже, що зараз такими заходами вони відновлюють співпрацю церкви з громадою, адже на початку минулого століття саме духовенство розвивало культурно-просвітницьке життя міста.
«Чайні вечори тут започаткував отець-катехит Євген Бахталовський, – розповідає настоятель. – Наша церква не тільки займалась духовністю, але намагалась культурно освічувати й збагачувати людей. Бути ближче до їхніх житейських проблем. По-друге – церква завжди навколо себе організовувала інтелігенцію. Городенка має славні традиції та звичаї і зараз було б злочинним не відновлювати їх. Ми мусимо впливати на те, аби ми мали добру пам’ять і далі творили добрі справи на прикладах тих, хто робив це 100 тому. Бо звідси і Лев Бачинський, і брати Окуневські. Їхній дух цього вимагає».
За словами отця Ігоря, на кінець XVIII століття у Городенці було 12 храмів і два монастирі – то був серйозний духовний центр.
Давня слава
Коротеньку історію міста проводить місцевий краєзнавець і видавець Володимир Никифорчук. Чоловік розказує, що чайні вечори в Городенці проводили з 1925 по 1939 рік. На них збиралася вся інтелігенція міста, громадські діячі. До прикладу, був доктор Василь Єршан, художник Василь Касіян, парламентарі Теофіль та Ярослав Окуневські, відомий лікар Іван Ціпановський, який мав рентген-апарат.
«Уявляєте собі, на початку ХХ століття у Городенці був рентген! – говорить Никифорук. – Взагалі, Городенка до початку Першої світової була третім містом за населенням: Станіслав мав до 60 тисяч мешканців, Коломия – 32 тисячі, а в нас було 16 тисяч. У 1869 році в Городенці проводили рільничо-промислову виставку Австрійської імперії. Монетний двір навіть видав ювілейну медаль».
Краєзнавець цитує «Кур’єр Варшавський», який у 1911 році назвав Городенку найкращим містечком і «гідним для наслідування у промислово-господарському, культурно-просвітницькому плані».
«Мій прадід був тут головою «Просвіти» і також приходив на такі вечори, – розказує пан Володимир. – Вони збиралися раз на місяць. Дякуючи тому чайному вечору і товариству, на Монастирецькому куті побудували Народний дім. На тих зібраннях формували різні плани. Наприклад, розбудувати товариство «Бесіда», видати якесь звернення чи створити по селах базові культурно-просвітницькі товариства, пожежно-руханкові, як «Луг», товариство «Каменярі». Вони були досить активними, розвивали місто. Нині це теж важливо».
Екскурс до Праги
Гості зійшлися, вечір традиційно почали з молитви. А далі була цікава й вичерпна лекція від Зої Шмиглик про українство у Чехії 1920-30 років та Вільний університет. Про Івана Пулюя, Миколу Колессу, Олександра Олеся.
До старої Прагу переносила й жива музика (скрипка, кларнет, спів), декор, старі фото.
Крім того, гості розповідали й самі – щось з історії Городенки, зачитували уривок із «Швейка» Ярослава Гашека, читали улюблену поезію…
Чаювати до Городенки приїхали гості й з району. Великі, малі, різні – приблизно 30 людей. Усім сподобалось, «Репортеру» також, бо було цікаво, затишно, смачно.
Кульмінацією вечора став фірмовий пиріг-малай від Людмили Вонсуль. Це давня покутська страва з кукурудзяної крупи – дуже солодка.
Пані Людмила з батьком кажуть, що були б щасливі, якби такі заходи робили б і в інших містах та селах, як це було 100 років тому. Адже маленькими вечорами можна робити великі справи.
