Книжки мають то до себе, що, крім всього іншого, подібні на екскурсію у потойбічний світ. У сенсі часу. Розмова – а читання то і є розмова – з померлими набуває особливої цікавості і напруги через те, що ці померлі, розповідаючи про те, що вони знають, наразі не знають не тільки того, як вони помруть, але і того, що сталося після їхньої смерті.
Ще малим я бавився у таку гру: читав свою улюблену Українську Загальну Енциклопедію і уявляв собі, що весь цей корпус знань, зафіксований у Львові-Коломиї-Станиславові в 1934–1936 роках, є правдивим образом світу. Ще багато з наших є, про них кілька рядків. А того, що було згодом – нема. Хоч усі ті наші цілий час думають про майбутнє, а жоден з них не додумався до хоч би свого найближчого майбутнього, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Нині згадую про це, бо маю перед собою дві речі, які не могла знати перша українська енциклопедія. По-перше, Шекерика-Дониківа мають видати українською. По-друге, золотий вересень. Навіть не хочеться казати, що якась річниця, бо він є вже завжди, не тільки у вересні. І парадокс полягає у тому, що ці дві речі, про які не могла знати редакція енциклопедії, перебувають у безпосередньому найщільнішому зв’язку. Якби не радянська окупація 1939 року, то перекладати Шекерика на українську не було би жодної потреби. Грубо кажучи, золотий вересень забрав Шекерика-Дониківа, натомість дав нам українське видання «Діда Иванчика». Така ціна, така справедливість. Таке їхнє майбутнє, про яке можемо знати щойно ми, самі не знаючи, що буде далі.
Шекерик – мабуть, найвизначніший гуцул двадцятого століття. Особливого значення його значності надає те, що він ціле життя хотів України. Він був тим мотором, який гуцулів наставляв з просто гуцульського на українське. Попри всі свої ділання на Гуцулії, вирізнявся тим, що був ще й місіонером українського на тій Україні, яку треба було гей-розвеселити. Дивина – братів-українців підіймав представник людності, яка сама щойно увірувала у своїй причетності до великої нації.
Читайте також Тарас Прохасько: Хули нє будєт
А у вересні 1939-го та радянська Україна прийшла у його гори, доли і міста. І стало все соборною соціалістичною республікою. Упала Польща, яка не любила українців, але кохала своїх любих гуцулів. Так все заплуталося, що аж.
Якби не совіти, якби не воля Сталіна, ніхто би соборної України не спромігся зробити. І от ця соборна радянська Україна, обійнявши братів-гуцулів, передовсім взялася видушувати тих гуцулів, які були за Україну, таких, як Шекерик-Доників. А Шекерика перш за все.
Добре, що перед смертю він встиг перестрибнути самого себе. Того, який допомагав українським письменникам щось дізнатися про дідизну (записи етн. матеріалу – написано в УЗЕ). То, що йому вдалося втнути вже під знаком розчарування і приготовленої пімсти, виходить за межі письменників, яким він допомагав з етн. матеріалами. «Дід Иванчик» – це перший в Україні гонзо-роман. Шекерик сам винайшов, як епос перетворити у моцне гонзо. І у цьому він – ще й пишучи шифрованою гуцульською – випередив повільний поїзд розвитку національної літератури.
До теми: Тарас Прохасько: Вони посеред нас
Наслідком усіх тих аномалій, парадоксів, геополітичних безжальностей і безжальних чищень заради несподіваного майбутнього є наша днина. Україна соборна, гуцули далі модарюють, Шекерик-Доників перекладається українською, яка невдовзі має шанс стати мовою міжетнічного спілкування (коли руский не годен порозумітися з гуцулом, обоє можуть перейти на українську).
Світ май кращий, бо ми мудріші – знаємо то, чого тоді ніхто не знав. І такий самий сумний, бо так само не знаємо ні години, ні дня.
