Василь і Тарас Джелеми на батьківському обійсті у селі Криворівня Верховинського району облаштували справжній ретро-автопарк.
Елегантні автівки виблискують на сонці біля дороги. Неможливо проїхати повз і не дізнатися, що ж то за чудо таке серед гір. «Репортер» і не зміг.
Дід-контрабандист
Гостям на подвір’ї Василя Джелеми завжди раді. Тут часто зупиняються туристи та напрошуються на екскурсію. Ходять із роззявленими ротами. Як вдалося поєднати радянський автопром з гуцульським колоритом?
Василь вже ніби завчено розповідає про все, що й питати не треба. Розказує, що почалося все з його діда Миколи, якого в селі кликали Николайком, бо був дуже добрий, як святий Миколай.
«Він жив у цій старій хаті, – Василь веде до дідових покоїв. – Жив дуже аскетично, попри те, що лишив нам великі статки, які ми потім знайшли після його смерті. Якось була історія, що прийшов до діда злодій і пішов, бо навіть не мав, що вкрасти».
Читайте також: Анничка і кіно. Ласкурійчуки з Верховини розкажуть, як то жити на знімальному майданчику (ФОТО)
А статки – то купи грошей, які вже давно знецінилися і зараз лежать, як музейний експонат.
Дід помер 25 років тому і мав 100 років. На печі стоїть його старе вицвіле фото. Ціле життя він працював поштарем. Ходив з кореспонденцією і в Румунію. Носив пошту у гуцульських бесагах.
«І попри пошту займався такою «легонькою» контрабандою, – посміхається Василь Джелема. – Він гнав самогон, додавав трішки меду й робив добру медовуху. От, її й носив з листами і десь збував, обмінював».
Василь зі старого холодильника дістає пляшку медовухи та наливає у склянку. Дає пробувати. Каже, рецепт – єдине, що дід розкрив дітям та онукам. А про гроші, за які колись, каже, можна було купити кілька квартир, про чотири новенькі автівки – мовчав до останнього.
«Дід Николайчик якимось дивом зумів так завезти ті машини й сховати під сіном, що ніхто не здогадувався, чим він займався, – захоплено розказує онук. – Може, дід вночі виїздив, що ніхто не бачив. Не знаємо. Сусіди, родичі, близькі – ніхто. Він був мольфарем, то, може, так вмів зачарувати, обкрутити, що стільки чоловік жив, і ніхто не здогадувався про його діяльність».
Гуцул-клюб
І так ті автівки причарували Василя й Тараса, що не знають спокою. Збирають, купують, нині це єдиний музей ретрокарів на Гуцульщині. Мають вже 35 автівок. Василь посміхається, що так продовжують дідову справу, правда, без контрабанди.
Перший і найцінніший експонат ретро-музею – дідів поштовий «Москвич 432». Його чоловікові видали на роботі у 1960-х, аби возив пошту й продукти. Ним їздив до глибокої старості.
Василь відпирає переднє сидіння й показує сховок. Виявляється, дід приварив подвійне дно, де возив медовуху й калимив.
«Він і нас возив цією машиною. Їхав на роботу чи з роботи, ми в кінці вулиці чекали на нього, – пригадує Василь. – Їхали з братом – хто на передньому сидінні, а хто на колінах».
Ця автівка і нині на ходу. Василь їздив учора по справах. Ще онукам дід лишив, за їхніми словами, унікальні експонати. От, «Москвич 400» – прототип німецького Opel Kadett. Ще від діда мають FSO Warszawa у дуже доброму стані.
«Заправляю пальне та їжджу на всіх, – хвалиться Василь. – Якщо не їздити, то поломок буде набагато більше. Треба витратити два дні, аби поставити акумулятори, підкачати колеса, залити пальне. Але то приємно. То – душа!».
Також брати Джелеми заснували «Гуцульський ретроавтоклюб». Їздять на виставки, на різні автопробіги. Товаришують з іншими клубами.
І в Криворівні автопробіги влаштовують. Навесні роблять відкриття сезону, а восени закриття. Тоді до Джелемів приїздять друзі на свої ретроавтівках і разом красуються по Верховині.
Жінки ревнують до машин
Ретроавтівки брати вишукують через інтернет і через знайомих з інших клубів. Кожне авто в їхньому ангарі має свою історію. От, ГАЗ М 20 «Побєда» 1950 року випуску. Цікава тим, що була недалеко у Верховині – 4 км.
За словами Василя, вони назад їхали аж чотири години. Ставали кожні 10 метрів. бо був поламаний бензонасос. «Тяжко доїхали, але як приїхали, то було таке щастя, – каже чоловік. – Це перше авто, яке ми придбали до колекції».
Василь показує інші. «Це наша гордість – Skoda Spartak 1957 року. Їх випустили обмежену кількість, – запевняє Джелема. – Перший автомобіль Чехії. Усе на ходу. Коробка передач на рулі, як у дорогих автомобілів».
Газ 69 1956 року випуску він називає гуцульським заробітником і помічником. Ним їдуть по гриби, ягоди, сіно привезти. Він повнопривідний, заїде куди треба.
До теми: Гори, люди, полонини. Як у Карпатах останні дні літували (ФОТО, ВІДЕО)
«А це машина неавтомобільної країни – «Єраз 672», – Василь веде до жовтого бусика біля городу. – Перекладається як вірменська мрія. В Чернівцях у дідуся купили. Він на ньому яблука до Молдови возив і продавав… А такого в Україні ні в кого нема – німецький автобус Robur. Повнопривідний, всюди проїде. Хочемо на ньому робити рейс «Верховина-Писаний камінь». А тут Nysa 522. Він прибув до нас із Дрогобича. Сильно не хотіла «Нюська» покидати свого господаря і зупинялась – то на світлофорі, то в полі. Та коли побачила гори й полонини, то запрацювала, як годинник», – посміхається Василь.
Крім автівок, тут і мопеди, мотоцикли. Ще старі валізи, ваги, годинники, телевізори, радіоприймачі. Все у стилі ретро.
Брати Джелеми мріють мати у своєму музеї 50 автівок. Було б де тримати. Цього року батьки віддали їм на таку затію пів городу. Сподіваються, що віддадуть і другу, аби збудувати ще один ангар.
«До речі, тут усіх 35 машин нема, – раптом стишує голос Василь Джелема. – Деякі зберігаються у друзів по гаражах. Не показуємо, боїмося, що жінки виженуть з хати. Настільки ця любов до ретроавтомобілів переросла в якусь хворобу, що жінки вже ревнують. З кожною покупкою сварки. А ми десь як сюрприз, по одній привозимо і якийсь подарунок дружинам. Така домовленість їм до душі».
