Газета Розваги Фото

Анничка і кіно. Ласкурійчуки з Верховини розкажуть, як то жити на знімальному майданчику (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Що не поїздка у Верховину – то відкриття. От, би й хата-музей, де у 1968 році знімався фільм «Анничка». Екскурсія туди досі тримає під враженнями та надихнула знову передивитися те кіно.

І після почутого в музеї дивишся його з таким відчуттям, ніби ти сам там знімався, пише Репортер.

Сто років без змін

Відкрили музей лише три роки тому. Розташований він у Жаб’євському потіку, між музеями «Тіні забутих предків» і гуцульської магії. Якийсь музейний квартал. І багато туристів минають «Анничку», бо йдуть у два більш розкручені. А даремно, бо страшенно цікаво, душевно та щиро про зйомки, акторів, гуцульські традиції розказує Анна Ласкурійчук-Тимчук.

Жінка народилася в цій хаті й не раз чула оповідки батьків про те, як вони півроку жили зі знімальною групою, поки тривали зйомки. І дійсно є таке відчуття, що прийшов не в музей, а до неї в гості. Дуже тут усе по-домашньому.

Пані Анна розказує, що цю хату-ґражду побудували ще у 1913 році. І нині така сама, лише зараз дах переклали шифером. Каже, дасть Бог, що музей буде існувати, відновлять і автентичну покрівлю – з ґонти.

Анна Ласкурійчук-Тимчук все знає про фільм “Анничка”, бо знімали стрічку в її хаті

«Уся хатня постановка – як було, ніхто нічого не змінював, – говорить жінка. – Мама розказували, що коли прийшли режисер і сценарист, то сказали, що саме ця ґражда підходить для зйомок. Наша хата була основним місцем зйомок, бо тут і жила головна героїня Анничка зі своїм батьком».

Мамині голубці

Для тих, хто не бачив фільму, розкажемо сюжет. 1943 рік, Гуцульщина. Анничка, улюблена донька небідного ґазди Кметя, наречена місцевого поліцая Романа, знаходить у лісі пораненого партизана-ковпаківця Андрія. Вона його лікує, а згодом закохується.

Її батько видає Андрія німцям, але Анничка звільняє коханого та тікає з ним. Кметь не може винести зради доньки, стріляє услід. Дівчина гине…

Сумне кіно, наповнене неймовірним гуцульським колоритом, звичаями, обрядами, говіркою. До речі, цей фільм після виходу у кінотеатрах переглянули 25 млн людей.

«Ми, можна сказати, зараз з вами стоїмо на знімальному майданчику, – посміхається пані Анна і розводить руками. – Отут піч, де лежала Анничка, оцей стіл, лавиці, образи, деякі вишивані сорочки. Все це було у кіно».

Іван Гаврилович танцює аркан на склі

Каже, серед експонатів музею, може, третина речей, які можна побачити у стрічці. Було більше, але якісь люди випросили в її матері.

«Моя мама також знімалась у цьому фільмі, он кадр, – показує на знімок у рамці на стіні. – Вона несла голубці на весіллі. Якщо ви виділи цей фільм, то весь весільний обряд – всьо знімалося біля нашої хати. А це мій тато, він був серед весільних гостей».

Батькове фото трохи розмите, але висить на почесному місці. Пані Анна дуже пишається батьками у фільмі, хоч вони і були там долі секунди.

«А це кадр, коли Анничка з Іваном гуляють весільний танець, а перед ними розбивав миску такий маленький хлопчик – то був мій брат Іван, – посміхається жінка. – Йому тут три рочки. Режисерам якраз треба було такого хлопчика, а мама й кажуть: «А може, нашому це получиться?».

Взяли. Каже, кілька разів бив миски, поки зняли потрібний кадр. Така традиція у гуцулів є, бо скільки осколків – стільки й щастя молодим.

А пані Анна народилася згодом після виходу фільму. Сміється, що з усіх тих зйомок батьки мали собі свою Анничку.

«20 років не пив вашого розводу»

Зйомки тривали півроку, і весь цей час Ласкурійчуки тіснились в одній кімнатці, а всюди господарювали кіношники. І місцеві вже так звикли до знімальної групи, що не звертали на них уваги.

«Знімали епізод, де Миколайчук йде з конем і Анничка коло нього, – переповідає музейниця. – А нижче від того місця жив такий старший чоловік. І він собі на них уваги не звертає, йде до тата сюди, а ті кричать йому: «Вуйку, вийдіть з кадру». Дідо собі подививси на них і йде далі. Ті знову: «Ну, вуйку, вийдіть з кадру». А він: «А що мені ваша кадра, я собі йду до кума в гості».

У цій хаті багато світлин акторів, які зіграли головні ролі. Анничка Ласкурійчук-Тимчук розказує про кожного. У центрі на стіні висить фото з підписом Костянтина Степанкова. Навідувався до них знову у 1988 році, під час зйомок фільму «Камінна душа».

«Такий був радий, що тут нічого не змінилося, – пригадує пані Анна. – Ніби повернувся у ті часи. Прийшов і каже мамі: «Знаєте, я би так напився того вашого розводу. Я його не пив 20 років». А розвід – то є наша гуслєнка, такий кисломолочний продукт, який розводиться чистою джерельною водою. Дуже добре вгамовує спрагу».

Хоткевич оцінив першим

Анничка Ласкурійчук багато розповідає всередині хати, а потім веде на вулицю і ще більше розказує там. Показує на встелене кам’яними плитами подвір’я, що на них Іван Миколайчук і Іван Гаврилюк танцювали у фільмі аркан. Нині воно все поросле кольоровим люпином.

Потім веде до комори – кліті, як казали гуцули. У ній зберігали свою одежу – фантічко. Розказує, що у цій кліті знімали епізод, коли Анничка навмисне ріже собі руку. І це вона зробила для того, аби піти до знахарки за себе, але насправді взяти мазі для коханого Андрія.

Цілительку, до речі, зіграла старенька місцева жіночка Ганна Гараджук. Загалом у фільмі знімалися десь 20 верховинців – у різних другорядних ролях.

Музейниця каже, ще Гнат Хоткевич перший підмітив, що гуцули, крім того, що все вміли робити своїми руками, ще й мали акторські здібності. І саме він створив перший гуцульський театр у Красноїллі.

«Анничка» більше вдалась

Пані Анна каже, що «Анничку» вона дивилася – не злічити, скільки разів. Особ­ливо багато переглядала, коли мали відкривати музей. Раз за разом, аби відтворити тут усе, як було у кіно.

По завершенню екскурсії пані Анна пропонує сфотографуватися у гуцульській вбирі

«Колись, коли я була мала, у Верховину привозили фільми і про Довбуша, і «Тіні забутих предків», – каже жінка. – Але так по-правді скажу, як наші говорять, що людям найбільше сподобалась «Анничка». «Тіні забутих предків» гуцулам так не вдався, бо там наших людей трохи принижують, а тут показали, як є – наше вісілє, танці, традиції. З кожної хати до клубу сходились на сеанси, що стати не було де».

Ще розказує, Іван Миколайчук та Іван Гаврилюк потім їхню хату знову обрали для зйомок. Тут знімали уривки до фільму «Небилиці про Івана».

«Я вже була, – пригадує Анна Ласкурійчук-Тимчук. – Пам’ятаю, як Гаврилюк з дітьми саньми з’їжджають з гори тут, наперед хати. І так було холодно, так позмерзали, що потім усі лізли на цю піч грітися».

І в тих уривках є її мама. Вона там танцює з кожухом. Каже, «таке якесь фантазовите мало бути кіно», але його так і недознімали, бо помер Іван Миколайчук.

До речі, пані Анна теж знімалася у кіно – у масовці фільму «Камінна душа». Спеціаль­но тоді їздила у село Віпче. Нині переглядає, показує себе дітям. І на батьків любить дивитися у «Анничці». Ніби вони ще живі.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.