Довоєнний злочинний світ ставав об’єктом дослідження не тільки для криміналістів, але й для мовознавців.
Але що б робили мовознавці, якби не криміналісти, як-от урядник львівської поліції Антоній Курка, який у 1896 р. уклав «Словник злодійської мови», пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Заки він встиг його укласти, то чимало з цих слів встигли поширитися поза злодійський світ і увійшли в львівський балак і в твори про батярів: гара – горілка, цеп – дурень, цибуля – годинник на ланцюжку, хатранка – облава, кірус – п’яниця (в наш час було слово «кіряти» – випивати), ґрипс – таємний лист (це слово вживали й наші партизани), кацараба – кицька, капувати – розуміти, цинькувати – дивитися, шпанувати – стежити.
В «Танґо смерті» батяри, що боронили Львів у червні 1941-го, побачивши німецький танк, гукають: «Шпануй, Міську! Курва, суне! – Шпануй з вінкля! (з-за рогу). А в батярській пісні співали: «Шпануй ґраби (пильнуй руки), крий пазури! Тримай фасун свій, як шпіц!».
Деякі слова вижили і в наш час. Наприклад, «мати блят» – поширене поняття за совєтів як «мати блат» – означало мати когось, хто може посприяти в чомусь, або «кляво» – кльово (добре). Окремі злодійські слова живуть в польській мові і досі: «диха» – гроші.
Після Антонія Курки заглибився в словниковий світ кримінальників відомий польський бібліограф і літературознавець Кароль Естрейхер (1827-1908). Його праця «Szwargot więzienny» («В’язничний балак»), видана в 1903 р., мала близько 200 сторінок і, окрім словника, містила також зразки злодійських пісень. Словник Курки увійшов сюди повністю. Однак працю над своїм словником Естрейхер почав давніше, бо вже в 1867 р. видав словничок «Gwara złoczyńców», який відразу був використаний польськими авторами не лише в повістях, а й у п’єсах.
При цій нагоді хочу звернути увагу на слово «ґвара», яке в нас поширили начебто як львівське і батярське. Але воно ані львівське, ані батярське, бо це слово польське літературне і означає будь-яку говірку. У Львові ніхто не говорив на ґварі, це про львів’ян казали, що в них побутує ґвара. А львів’яни і батяри мали не ґвару, а балак. І це стосувалося і поляків, і українців. Недарма колишній львів’янин Анджей Хцюк написав поему «Королівство балаку». І щоб завершити цей уступ, зазначу, що у «Львівському лексиконі» Наталі Хобзей нема слова «ґвара».
Естрейхера надихнув до праці над словником не Курка, а публікація в «Ґазеті Варшавській» 1778 р., де йшлося про те, що під час суду над злодієм з’ясувалося, що злочинці «сформували мову, яка тільки їм зрозуміла». Кореспондент також подав кілька слів з тієї таємної мови: ліґари – ноги, долина – кишеня, павутина – білизна, маківка – голова, сумер – хліб і т. д. Всі ці слова вижили і в пізніший час. Естрейхер робить висновок, що мусять мати вони глибоку історію, хоч і не були спеціально зафіксовані. Але в окремих писемних пам’ятках, як-от у віршах з початку 16 сторіччя, вже фігурують такі словечка.
В 19-му сторіччі окремі польські письменники, описуючи те чи інше міське дно, вживали і кримінального словника. Зокрема, видаючи в 1845 р. польський переклад роману Ежена Сю «Таємниці Парижа», перекладач додав словник з шістдесятьма словами польських кримінальників.
Однак нас цікавить радше саме львівський «шварґот». Тому, хоча Естрейхер і уклав загальнопольський в’язничний словник, але львівська частка в ньому домінує не лише завдяки Курці, але й тому, що сам автор з 1845 року працював у суді в Галичині, а з 1855 по 1862 рр. – у Львові. Тут він зазнайомився з редактором «Ґазети Львовської» Матеушом Сартині, які подав йому пів сотні злодійських слів. Та от халепа! Лише кілька з них Естрайхер взяв до свого словника, інші забракував через їхній сороміцький зміст. Так що на означення статевого акту вижило тільки слово «махати».
Але заслужив і кримінальний Львів окремої уваги: в 1901 році Генрик Улашин (1874 – 1956) видав словник «Kumać po lembersku. Przyczynek do słownika lwowskiej gwary ztodziejskiej»
З українських письменників злодійський і батярський балак широко вживали Іван Франко, Богдан Нижанківський, Павло Марійчин, Олег Лисяк, Василь Гірний, Дмитро Бандрівський, Юліян Редько, а мовознавець Ярослав Рудницький видав у Львові в 1943 р. працю, присвячену львівському балаку Цій темі присвячена значна частина дисертації Олекси Горбача «Арґо в Україні», яку він захистив в лютому 1951 року в Українському Вільному Університеті у Мюнхені (її розширена версія на 688 сторінок вийшла друком 2006 року у Львові стараннями тої ж Наталі Хобзей).
Крім специфічних словечок кримінальники використовували й інший спосіб, що його описав у спогадах Володимир Макар. «Він мав кілька відмін, а з них, мабуть, найлегший до розгадання і вивчення був побудований за простим ключем «Л – ри»: буквою «л» треба було починати, а складом «ри» закінчувати кожне слово, перекидаючи перший склад на «друге місце». Наприклад, просте речення: «Дай мені хліба, води» в засекреченому жаргоні звучало: «Лай-дари лені-мери ліба-хліри, лоди-вори». При швидкій говірці нелегко було відразу збагнути, про що жуліки балакають.
Ще один приклад, з уживанням іншого коду, де всі склади нормальної мови були переділювані додатковим складом «ко». Наприклад: «Ідемо до саду» при такому закодуванні звучало замотано: «Ко-і-ко-де-ко-ло- ко-до ко-са-ко-ду».
Такої хитрощі колись мене навчив мій тато, набравшись її в бурсі, і ми, граючи в карти два на два, не раз перебалакувалися з ним.
Балак батярів і злодіїв часто тісно перетинався, безліч слів були спільними. Батяри називали злодіїв кіндерами, а ті себе називали бухачами, від слова – бухати. Та це був дуже загальний термін, бо злодії мали свою спеціалізацію, тому поділялися на різні групи. Адже вони поповнювалися геть з усіх сфер суспільства, і траплялися не раз серед них «хлопці з пурєдної родини». Були там люди з середньою освітою, а були й неписьменні. Одних штовхнула на шлях злочину нехіть до праці, інших – захоплення тим дивним підпільним світом, ще інших – випадок. Але всіх їх єднав азарт і нахил до ризику, бо кожен злодій мав переважно типову психіку гравця. А що перші проби, як правило, були невдалі, то юний талант небавом потрапляв за ґрати і допіру там набирав кваліфікації.
Долинярі. Діяльність долиняра вимагала якнайвищої кваліфікації. Талант його містився передусім у руках. За допомогою лише двох пальців – вказівного і середульшого – злодій мав проникнути в чужу кишеню і схопити предмет крадіжки самими пучками так, аби жертва нічого не почула.
Метою цих маніпуляцій були гаманці або годинники («дзигарки), але не обминали вони також папіросниці, вічні пера чи золоті шпильки.
Долиняр найвищої кваліфікації не використовував жодних інших трюків чи хитрощів. Менш вдатні злодії допомагали собі психофізичними засобами, створюючи «штучний тлум». У місцях великого скупчення людей злодії затискали «фраєра» і таким чином відволікали увагу, поки напарник цупив гроші. Все це відбувалося блискавично, за винятком тих випадків, коли йшлося про кишеньковий «дзигарок». До війни годинники носили в кишенях на ланцюжку і їх ще треба було відчепити.
У львівському часописі «Нова хата» (1931, ч. 10) застерігали:
«Кишеневі злодії визначаються великою свободолюбністю. Коли приловити їх на гарячому вчинку, вони відразу дають ногам знати. Зловити їх не так легко, бо вони виявляються не-аби-якими спортовцями-бігунами, а надто, втікаючи, самі кричать «тримайте злодія». Повстає метушня, всі біжать за злодієм, але мало хто знає, хто саме злодій. «Сментанкова» верства гаманщиків виглядає назверх зовсім гарно. А й деякі душевні прикмети в неї такі, що не зашкодить про них згадати. Передусім: почуття своєрідної злодійської чести та гумору. Перше проявляється, між иншим, у тому, що гаманщик досить часто задержує собі тільки гроші й деколи портфель чи гаманець, непотрібні ж для нього документи й папери повертає власникові (підкидає, відсилає поштою й т. д.). Иншим разом якийсь дотепний злодійчик не мав щастя: витягнув одному панові в театральній ґардеробі порожній гаманець. Скоренько написав із цього приводу відповідну скаргу і всунув її разом із гаманцем до кишені власника».
Долинярі постійно пильнували, аби не втратити спритності пальців, і часто займалися тренуванням. Окремі з них сягали вершин майстерності і хизувалися нею, охоче поширюючи про себе різні легенди. Вони могли обчистити «фраєра», поправивши йому краватку або подавши пальто, чи підсаджуючи даму на трамвайну сходинку.
Долинярі, котрі себе поважали, ніколи не користувалися бритвочками. Вони вважали, що, вкравши гаманець, використали тільки свою майстерність і неуважність «фраєра», а вже псувати при цьому вбрання – справжнє свинство.
Крім спритності в пальцях, долиняр мусив мати ще й деякі розумові здібності, аби з першого погляду вирізнити «фацета» з грошима. А після цього інтуїтивно відчути, де саме той тримає гроші. При всьому цьому долиняр не повинен був себе чимось викрити або чимось вирізнитися від оточення. А це, знову ж таки, вимагало акторського таланту.
Зазвичай «долинярі» працювали (та й зараз працюють) з одним або двома напарниками, чиїм завданням є створення штучного натовпу. А коли «долиняр» поцупив гроші, то відразу передає їх помічникові, щоб за мить перетворитися на такого самого роззяву, як і його жертва. Відомий трюк «лапай злодія!» – винахід «долинярів».
Але самі «долинярі» не були суцільною масою, бо теж поділялися на кілька груп. Перша група – це «вуличники», до яких належали кишенькові злодії різного віку: від 13 до 65 років. Вони цілими днями крутилися вулицями Львова і лише чекали на зручну можливість щось поцупити, не вирізняючись вибагливістю. Забирали все, що їм попаде під руку: гаманець, годинник, рукавички чи шовкову хусточку з кишеньки. Переважно вони працювали на торгових площах – на Ринку, на вулицях Краківській і Казимирівській.
В злодійській ієрархії їх називали «шараками» (зайцями) або циркачами і мали за невдах, не здатних до жодної порядної «роботи». Хоча ризикували вони найбільше, бо знав їх кожен поліцейський, кожен агент, а також багато покупців і торговців. Звичайно «циркачі» не мали значних прибутків і, щоб втриматися на плаву, мусили постійно перебувати в праці.
Другу групу творили «трамваярі». Вони стояли зупинках і чекали, поки надійде переповнений трамвай. Напівпорожні трамваї їх не цікавили. Працювали «трамваярі» в парі. Один залишався на платформі, а другий проштовхувався до переду, роззираючись за жертвою. Зауваживши, що пасажир, оплачуючи квиток, витягнув гаманець, зупинявся поруч і подавав знак товаришеві. Тоді й той починав протискатися крізь тлум. При цьому ніби нехотячи штовхав спільника, а той голосно обурювався і за одно вказував місце, куди пасажир сховав гаманець.
За кількох секунд жертва опинялася між обох злодіїв, наставав легкий стиск, і – операція завершена. На найближчій зупинці злодій з гаманцем висідав, а другий їхав ще зупинку.
Таких парних комбінацій було багато. До найчастіших належало читання газети. Злодії, помітивши жертву в трамваї на лаві, займали місця обабіч. В старих трамваях було місце для чотирьох. За якийсь час один з них витягав з кишені велику газету, розкладав її на колінах таким чином, щою вона закривала частина одягу жертви. Пасажир знічев’я кидав оком на газету і починав читати. Як правило, газету розкривали на сенсаційній сторінці. Тоді другий опускав руку до «sznyty» (кишені) і завершував акцію. Пасажири, що сиділи навпроти, нічого не могли зауважити, бо операційна територія була закрита газетою.
Винахідництво «трамваярів» було невичерпне, навіть якщо він працював сам. Зауваживши, що його сусід у трамваї має годинник на ланцюжку, злодій витягав цигарки і просив прикурити. Окремі вагони в трамваях не мали засклених вікон і можна було курити. Пасажир подавав йому одною рукою вогонь, другою тримаючись. Злодій теж одною рукою прикурював, а другою делікатно витягав годинник.
Щодо жінок стосувалися інші методи. Помітивши жінку з торбинкою, злодій стає біля неї і, вловивши момент, коли та відвернула голову, плює їй безгучно на комір плаща. А потім, ввічливо усміхаючись і піднявши капелюха, звертає увагу на опльований плащ.
Жінка виймає з торбинки хусточку, а торбинку кладе під пахву. Однією рукою відтягує комір, а другою починає витирати. Цим моментом користає «трамваяр». Він спритно висмикує торбинку з-під пахви і вмить вискакує з трамвая. Заки окрадена щось помітила, злодій вже далеко,
Крадіж «на шпрінґ» (наскок) належала до імпровізацій, бо «шпрінґовець» вирушав на лови, як мисливець у джунглі, без жодного плану, орієнтуючись виключно на обставини.
Помітивши недбало замкнене помешкання, канцелярію, бюро чи лікарський кабінет, «шпрінґовець» блискавично оцінював ситуацію і цупив, що тільки можна легко сховати під плащем. «Шпрінґовець» намагався виглядати пристойно, і йому частенько вдавалося навіть обдурити гардеробника в ресторації.
У своїх блуканнях містом «шпрінґовець» стукав мало не в кожні двері, маючи при цьому з десяток простеньких приводів: шукає помешкання, свого знайомого або видає себе за електрика, газівника. Під таким приводом він потрапляв у помешкання, і далі вже все залежало він неуважності господарів. Аби полегшити це завдання, інколи «шпрінґовець» брав із собою напарника. Особливо тоді, коли якесь помешкання мало два входи: поки один забивав баки господині з одного боку, другий вже робив «скок» з іншого.
Павук. Цей вид злодіїв до наших днів не дожив. «Павуки» спеціалізувалися на обкраданні стрихів, цікавила їх передусім білизна – «павутина». Колись, та навіть у 50-60-ті роки, виплачувалося вкрасти і перепродати простирадла, напірники й таке інше добро, але не тепер.
Відомий львівський футболіст Олександр Скоцень у своїх спогадах про довоєнний Львів подав ще й такі злодійські терміни:
«шніцяж» – мешканевий злодій,
«ходити на ґранду» – крадежі ґвалтом, виривання торбинок чи то загрожуючи зброєю когось грабувати;
«мокра робота» – убивство задля наживи;
«пошнітувати» – порізати когось ножем;
«Дінтойра» – приречене убивство, смерть.
Але про дінтойру іншим разом.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.