Підземні мандри

Коли їдеш на екскурсію, головне — це погода. Погодьтеся, під дощем навіть найкращі пам’ятки не дуже тішать. Втім є місця, де про погоду можна не турбуватись. Дощу й вітру нема, температура постійна, правда, й сонця там не побачиш. Знайомтеся — печера «Кришталева».

Пішов і не повернувся

Це сталося навесні 1908 року в селі Кривче (тепер Борщівський р-н Тернопільської обл.). Разом зі снігом з тамтешньої гори з’їхав кавалок землі, оголивши вхід до печери. Діти, які пасли худобу, заглянули в темну яму, та одній пастушці здалося, що вона побачила там Діву Марію. Подібні сенсації й зараз розносяться швидко, а тоді гора майже миттєво стала місцем паломництва сотень людей. Дійшло до того, що зі Станиславова приїхала спеціальна духовна комісія. Правда, ані підтвердити, ані спростувати факт присутності Божої матері священики не змогли.

Вхід до печери

Потім Діва Марія привиділась 45‑річному селянинові Карпу Музиці. Він узяв свічку та поліз у темний лаз. Більше його ніхто не бачив. На пошуки вирушив спелеолог-аматор Клим Гутковський. Пана Музику він теж не знайшов, проте залишив детальний опис печерних лабіринтів, які простягнулися на багато кілометрів. Але й Гутковський не був першопрохідцем. Бо згадки про печеру датовані ще 1721 роком, просто потім про неї трохи забули.

У міжвоєнний період «Кришталева» стає об’єктом досліджень львівських і варшавських архео­логів. У буремні сорокові у підземеллях влаштували базу бійці УПА. Радянські чекісти пустили туди газ і підірвали вхід. Його відкопали лише в 1961 році студенти тернопільського медінституту. Відтоді наукові експедиції стали регулярними. Під час однієї з них знайшли людський скелет, біля якого лежала монета 1904 року. Це був Карпо Музика, який так і не знайшов ані Діви Марії, ані виходу на поверхню. Це місце охрестили лабіринтом Скелета. А от решток українських повстанців у печері не знайшли. Можливо, їм вдалося врятуватись.

Перші кроки під землею

У путівнику початку ХХ століття йшлося, що «вхід в печеру можливий тільки для осіб щуплих і з сильними нервами». Але у 1968 році тут провели світло, розширили вузькі проходи та почали влаш­товувати екскурсії. Щоправда лабіринт Скелета туристам не показують.

Мобілки тут не ловлять

Отже, спочатку підіймаємось сходами по схилах невисокої, порослої лісом гори. Виходимо на невеличкий майданчик, який завершується стіною. У стіні — двері з ґратами. Тут на туристів чекає екскурсовод, який проводить попередній інструктаж і повідомляє стислі ТТХ (тактико-технічні характеристики) печери. Отже, загальна протяжність всіх її коридорів становить близько 23 км, а туристичний маршрут має 3 км. Світло проведено лишень по маршруту, тому в бокові ходи пхатися не рекомендують. Якщо, звісно, ви не хочете розділити долю Карпа Музики. Температура в печері 11°С, над головою — 40 м різних нашарувань, тому про мобільний зв’язок можна забути. В печері багато гіпсових кристалів, 1 мм яких росте близько 150 років, тому їх не ламати, і на стінах «Тут був Вася» не писати. Подивились на сонячне небо?

Гайда під землю!

Спершу — довгий вхідний коридор, де часто доводиться пригинатися. Якщо цього не робити, то «печерний сувенір» (так гіди називають гулі) — гарантовано. Під ногами глиняна підлога, дуже бугриста. Екскурсоводи називають її хребтом крокодила. Йти доводиться довго — близько півкілометра. Нарешті виходимо у великий зал — грот «Казковий». Тут уже можна не пригинатися, висота приблизно 4 м. У центрі стоїть прикрашена новорічна ялинка. Якщо вірити гідові, то стоїть вона тут уже шість років і все ніяк не обсиплеться. Причина у великій вологості, яка становить 90-98 %.

Ялинка не осипається все шість років

Одразу за гротом починається «Зал кам’яного буйвола». Тут треба згадати геологію. Печера «Кришталева» є карстовою. Карстування — це процес розчинення гірських порід підземними водами. Багато років тому вода вимила у м’якій гіпсовій товщі гроти, коридори, зали і т. п. Деякі каменюки набули досить оригінальних рис і нагадують різноманітних звірів і казкових потвор. Справжнім брендом печери є «Голова буйвола», яка пильно дивиться на туристів зі стелі. Кажуть, що він може злизати гроші з вашої лівої нагрудної кишені, тому коли під ним проходиш, треба бути пильним.

Барабан, анальгін і тещин язик

Далі тягнеться коридор «Криш­талевий». Його стіни тісно вкриті кристаликами гіпсу, які так довго ростуть. Побачене нагадує коралові рифи з фільмів Кусто, але без води. Раптом серед туристичної групи виникає невеличкий затор. Він тут утворюється завжди, оскільки відвідувачам доводиться долати так званий «випробувач талії». Це великий камінь, який майже перегороджує шлях. Між ним і стіною лише невелика щілина, в яку доводиться протискуватись, при чому декому із великими зусиллями. Від тисяч талій і животиків камінь аж блищить, але тест наші люди проходять. Американцям тут було б важко…

«Випробувач талії»

Після цього випробування можна зіграти на печерному барабані — пласкій кам’янюці, що видає стогін. Ще не встигла затихнути луна, а ми вже у «Залі завалів». Дуже давно, під час потужного землетрусу, кілька брил відкололися, а стеля залу вкрилася тріщинами. Проте підстав для хвилювання немає. Ще у 1928 році польські спелеологи поставили на тріщини пломби-наліпки, які щасливо пережили шість землетрусів. А ось як вони відваляться, то печеру одразу закриють для туристів.

Екскурсійний маршрут проходить крізь зал «Зоологічний». Тут можна побачити кам’яну кобру, сову, орла і ще ніхто-не-знає кого, лише б вистачило фантазії. Чоловіки бурхливо реагують на «тещин язик», який зловісно звисає зі стелі.

Якщо ви добре хильнули вчора і на ранок болить голова, тоді «камінь-анальгін» чекає на вас. Треба прикласти голову до полірованого виступу на кам’яній брилі — головний біль обов’язково пройде. Після того можна сміливо загадувати бажання. Для цього є спеціальне кам’яне кільце, перепоясане кольоровою стрічкою. Пхаєш туди ліву руку (в жодному разі не праву), загадуєш бажання й чекаєш, коли воно збудеться. Деякі чекають з 1968 року.

Колонія кажанів спить, і будити їх не варто…

По маршруту ще багато цікавинок. Тут і кам’яний слон, природний малюнок жар-птиці, а також пласт пластинчатого гіпсу, який світиться зсередини, якщо піднести до нього ліхтарик. Але в печері можна побачити не лише кам’яних істот. В одному місці на стіну світить прожектор і в його променях гріється ціла колонія кажанів. Летючі миші сплять і будити їх не варто — потривожена тваринка може заплутатися у вашому волоссі, й тоді невідомо, хто перелякається більше.

Повертаємося до залу з ялинкою, але вже з іншого боку. Далі — 500 метрів вже знайомого коридору і – привіт сонечко!

Підступна Наталка

Під час екскурсії найкраще запам’ятовуються легенди. «Криш­талева» також має власний епос. Під час татаро-монгольської навали сільська дівчина Наталка, рятуючи життя, забігла у печеру. Там її зустрів Підземний Володар, який пообіцяв сховати її, якщо вона проживе з ним рік. Тверезо розсудивши, що Володар таки кращий за монголів, Наталка погодилася. Пройшов рік, але господар не збирався її нікуди випускати. Вічна темрява та смажені кажани настільки набридли бранці, що вона вирішила вбити співмешканця та вирватись на волю. Коли Володар спав, дівчина замахнулася сокирою, цілячи йому в голову. Але тут дуже недоречно стався землетрус, чоловік прокинувся і встиг закритися рукою.

Саме її й відрубала Наталка. Відтепер кам’яну п’ятерню екскурсоводи охоче показують туристам. А обурений чолов’яга тоді покликав відьму, яка перетворила кровожерливу Наталку на ящірку. Вона також представлена у підземній експозиції. Потім Володар, за допомогою печерного барабану, покликав вірного слугу і вони разом закам’яніли (у Залі завалів). Одним словом, усі померли. Певно тому екскурсоводи попереджують — якщо у групі є Наталка, то їй краще не відриватися від колективу…