Моє входження в літературу було тривалим і складним. Опублікувавши на початку 1970-х зо два десятки віршів, я потрапив під пильне око КГБ і перестав друкуватися.
Спроби опублікувати оповідання чи повісті не увінчалися успіхом, пише Юрій Винничук у своїйц черговій авторській колонці на порталі Збруч. Незважаючи на те, що я отримував від окремих письменників підбадьорливі відгуки на свої твори, мене не друкували. Роман Федорів навіть писав про мої оповідання: «Рівень їх написання надзвичайно високий. Ви – готовий письменник із своїм стилем, манерою, світобаченням. Щиро здоровлю. Відчувається європейська школа».
Це 1973 рік. Мені 21.
Тодішні оповідання й досі не опубліковані. Але вже з іншої причини: я з них виріс, як із юнацьких штанів. Але лист Федоріва справив на моїх батьків, які були з ним знайомі, бо жив він неподалік від нас на Софіївці в Станіславові, велике враження. Вони повірили в те, що я можу писати. Однак першу мою книжку мама прочитала щойно в 1991 році. Дочитувала вона її вже в лікарні, де й померла на самий Великдень того ж року.
Зазнавши цілої серії невдач, я пішов у внутрішню еміграцію і більше не рипався.
З еміграції мене за вуха витягнув Микола Рябчук, який запропонував у 1980 для своєї статті у «Всесвіті» про польського поета епохи Відродження Яна Кохановського перекласти цитовані ним вірші. Міг і сам це зробити, але натомість проявив зразкову великодушність. На ту пору він уже два роки активно публікував літературні статті. Це надихнуло й мене, я теж почав писати статті, і – о диво! – крига скресла, мене почали друкувати. Тут теж мені поміг Микола, відрекомендувавши редакціям часописів.
Здебільшого я писав літературні фейлетони, в яких громив різних графоманів, а то й значних авторів. Серед цих статей були й доволі революційні, як на той час. Наприклад, стаття про вірші, присвячені Ленінові. Коли я розібрав ці опуси на окремі цитати, згрупував, то вийшла кумедна картина: поети дружно товкли воду в ступі, не додаючи нічого нового. І коли фраза «Я йду до Леніна» весь час повторювалася десятками авторів, це було кумедно. Далі я запитував: а з чим вони йдуть до Леніна? І знову всі як один зізнавали, що йдуть «з відкритим серцем» чи «відкритою душею», а несуть «свою совість» і т. д.
Коли я стріляв переважно по літературних горобцях, то Микола гатив з гармати по літературних генералах. Зокрема розніс ущент книжку Івана Драча «Американський зошит», де поет в стилі совєтської пропаганди описував нужденне життя зубожілих американців.
В цей же час я захопився кельтами. Я прочитав польською мовою монографію Майлса Діллона і Нори Чедвік «Зі світу кельтів». Тоді ж виникла ідея перекласти ірландську, валлійську та ще й бретонську поезії. В науковій бібліотеці я знайшов підручники з цих мов, почав у них залазити, але зрозумів, що аби вивчити ці мови, треба покласти все життя. Тоді я заспокоївся і став перекладати спочатку за польськими, а пізніше за англійськими підрядковими перекладами.
Так з’явилися перші переклади давньої ірландської та валлійської поезії і кілька статей про їхню літературу.
Спочатку я сумлінно перекладав справжні кельтські вірші, дотримуючись оригіналу:
Сріблоспівний дзвін вечірній
Пропливає над долиною,
Ліпше з ним мені зустрітись,
Ніж з дівчиною зрадливою.
Та поступово став бавитися з мелодикою, і то вже були не переклади, а переспіви:
Білі чаплі.
Наче краплі
Молодої злої зливи.
На озерця
Срібне серце
Опускаються грайливо.
Ген криниця
Аж іскриться
І нікого більш,
Нікого.
Птахи й квіти
Всеньке літо
Мають тут мене за свого.
На перший погляд – це оригінальний вірш. І справді за змістом один в один. Але ритміка вже моя:
На Кнохмельдавн* виють вовки зловороже,
Аж полонинами лине луни стугонливая хвиля.
Олень сполохано топче в’язкі мочарі.
Ось журавель закричав у журі
І злетів понад кручею.
Суне туман з озер.
Рік вмер.
____________
Кнохмельдавн – гора в Ірландії.
Коли процес пішов і все це пробилося в друк, я не стримався і став уже фантазувати. Юнаком я написав багато романтичної поезії, яка цілковито вкладалася в поетику середньовіччя. Відтак я уже став сам вигадувати кельтських поетів і приписувати їм свої давні вірші:
В гаю забутім вітру свист
І більш нічого.
Ось опада осінній лист
Мені під ноги.
Останній дрізд в гаю співа
Про пізню осінь.
І так розпачливо трава
Голосить…
А я бреду, бреду кудись..
Куди – не бачу.
О панно мила, подивись –
Хіба я плачу?
Біля дороги два хрести,
Людей немає.
Останній лист без нас летить
І дрізд зітхає.
Ірландська поетеса Ліадан (VII) існувала насправді, вона вибрала для себе чисте кохання, переконавши й коханого. Обоє поклялися ніколи не займатися любощами. Тут у мене фантазія розбуялася:
Я нещасна, що вчинила –
свого любка скривдила.
Божевільна, його волю
не вволила впору.
Чи боялась поговору,
кари Божої за втіху?
Він так мало хтів од мене –
шукав раю в тиші гаю.
О, коротке милування,
мов цвітіння іван-чаю.
Пам’ятаю слів буяння,
вуст в цілунку закипання.
У сон-зіллі коник дзвонить,
а над рястом джміль джмеліє.
А мій милий лебедіє
і конвалій сльози ронить.
Чую голос, та не бачу –
сонцем випите обличчя.
Чую – кличе!
Що за муки!
Де він? Де він, мій соколик?
Простягла я білі руки –
сон розвіявсь, мур довкола.
Інтернету ще не було, жодну інформацію перевірити було неможливо. Я мав широке поле для містифікацій. Яка була їхня мета?
Ну, звісно, не та, що у Вацлава Ганки, який містифікував славетний «Краледворський рукопис», на якому кілька поколінь чехів формували свою ідентичність і національну гордість. Макферсон вигадав древнього поета Оссіана і підносив його творами дух шотландців, Пантелеймон Куліш та інші поети містифікували думи й пісні…
Все це робилося з глибоко патріотичною метою – подати свою літературу якомога давнішою і багатшою.
Я ж скромно й самовіддано працював над величчю кельтської літератури. Навіщо?
Просто мене захопило нестримне бажання друкуватися. Я був до того «ніхто» і звати мене було «ніяк». Я жив у постійному страху, що кагебісти з’ясують, що насправді я ніде не працюю, а числюся на заводі фіктивно. Я прагнув вступити у Спілку письменників, щоб таким чином захистити себе, стати кимось бодай в очах моїх батьків.
До Спілки мене не прийняли, а коли я став видавати книжки і міг завигришки до неї вступати, вона розвалилася і зійшла на пси.
В Україні не було знавців кельтських мов. Я був один, як ліванський кедр.
Не можна сказати, що мої «переклади» публікувалися без проблем. У «Всесвіті» відділом поезії завідував графоман Дмитро Онкович, який не володів жодною іноземною мовою і казав мені, що ірландська поезія «не бере його за оце» і поклав руку на горло. У 1982 році він писав мені: «Вашим перекладам з кельтської середньовічної лірики бракує художності». Але ті самі твори я подав до «Жовтня», і вони були опубліковані. А пізніше і «Всесвіт» почав друкувати.
Як тихо й мовчазно сповзають слова
Мов крига із віч.
Чому ти мене покидаєш знова,
В любов’ю настояну ніч.
А ти, що була мені мрійним сном,
Чому мене не приймеш?
Я вірний вам буду напевно обом,
Неначе скривавлений меч.
Як тихо й мовчазно сповзають слова
З поранених вуст.
Куди б ти від мене знова не втекла,
До тебе я співом озвусь.
Ці вірші писалися у вісімнадцять років і ніколи б не були опубліковані, як мої, бо я швидко з таких віршів виріс.
Мушу тут сказати, що Микола Рябчук мав ту саму польську книжку про кельтів і, звісно, здогадувався, звідки ріжки стирчать, але сприяв моїм публікаціям у «Всесвіті». Зрештою, він і сам був автором перекладів з… давньоарабської лірики та статей, підписаних нашими спільними друзями, які насправді ніколи нічого не писали.
І ось ми плавно перейшли до найголовнішої моєї містифікації зі світу кельтів – поеми ірландського монаха Ріанґабара. Спочатку уривок з поеми у 1984 році опублікувала «Літературна Україна», а повний текст – журнал «Жовтень» (тепер «Дзвін») у №9 того ж року.
Поему супроводжувала стаття «Ріанґабар і його Київ», де вже я пірнув у кельто-давньоруські зв’язки, розповівши про ірландський монастир ордену святого Бенедикта в Києві.
Що тут правда, а що брехня? Ірландський монастир таки був у Києві. Монах Ріанґабар існував насправді, але ніколи в Києві не бував і поезій не писав. Але я не стримував свого захоплення його поемою:
«Ріанґабар, безперечно, блискучий поет, – писав я, – людина, що мусила прожити на Русі досить тривалий час, щоб зуміти так щиро полюбити цей край, перейнятися його болями і вилити своє співчуття у твір такої поетичної сили, котра підносить його до вершин світової літератури…
Ріанґабар побудував поему на мінімумі інформації, захопившись більше її емоційною структурою та вихлюпуючи свою любов і гнів у вишуканих образах, метафорах, які були у традиції більш давньої ірландської лірики. На жаль, усе багатство поетики Ріанґабара неможливо зберегти при перекладі, – кокетував я. – Лише в окремих випадках вдалося, не порушуючи змісту, передати алітерацію («Ой раненько, наче рану, відкривало сонце браму…») і внутрішні рими, якими поет маніпулює з такою легкістю, що твір звучить, як трагічна симфонія».
Публікація цього шедевру, який ви прочитаєте нижче, викликала значний резонанс. Дехто писав, що це найбільше відкриття після «Слова о полку Ігоревім». Ріанґабар раптом став… великим українським поетом, бо, як писала преса, «він же ж творив на нашій землі»!
Я не сперечався. Я люблю, коли мене хвалять. Навіть під чужою маскою.
Мене вітали з чудовою публікацією. Мене розпитували, як мені вдалося так добре вивчити ірландську мову і так мелодійно передати всі приваби цього довершеного твору.
І як апогей цієї історії – мною зацікавилися ірландці.
Я жив тоді на Замарстинові. І ось знаходить мене Ростислав Доценко. Це була свята людина, перед якою мені й досі, хоч його вже й нема, соромно. Людина, яка відсиділа в таборах і яка чудово переклала Фолкнера, Вайлда, а також сучасних ірландських письменників, які, щоправда, писали англійською.
Він писав мені: «Давно вже маю бажання написати до вас і привітати з ірландським дебютом. Радий бачити в вашій особі не тільки ірландо-причетного колегу, а й – ще більшою мірою – першого майбутнього українського кельтолога».
Ого! До кельтолога я так ніколи й не доріс.
І ось він знайшов мене на моєму задуп’ї, щоб довідатися, як я зумів вивчити таку складну мову і де я випорпав цю неймовірну поему. Але я ніколи не шарівся в таких ситуаціях. Я знав, що ще з ХІХ століття видавалися в Лейпціґу «Irische Texte». Зараз вони є у вільному доступі. Тоді були в бібліотеці імені Стефаника, але не всі томи. Я назвав том, якого в бібліотеці не було, а згодом з’ясувалося, що він взагалі не вийшов.
Ще я брехав, ніби кельтологом був мій дід. Який насправді був добрим господарем, майстром на всі руки, бургомістром Катербурґа під час війни, за що й відсидів, але нічого не писав і не перекладав. Хоча деякі містифікації я йому таки приписав, щоб воно вже в родині зберігалося.
Доценко повідомив про моє відкриття ірландцям, вони написали йому, що такого тому не знайшли. Просили точніші дані. Доценко мене засипав листами, а я викручувався, як в’юн на пательні. Мабуть, він з якогось мого інтерв’ю довідався правду, бо був на моїй презентації в Києві перед самою своєю смертю. Але не підійшов. А мені так хотілося перед ним вибачитися!
Водночас я отримав листа від Дмитра Павличка, який запропонував видати поему окремою книжкою у видавництві «Молодь» з тим, щоб, окрім мого перекладу й оригіналу, з’явився також і його варіант перекладу. При цьому він хвалив мій переклад, але, не володіючи так добре, як я, давньоірландською мовою, просив мене оригінал і підрядковий переклад.
З підрядковим перекладом було просто: все, що писано віршами, я переробив на прозу. З оригіналом довелося трішки попріти.
Я мав оригінали ірландської поезії, але не мав поем. Ну, нічого. Я склепав докупи кільканадцять віршів, сипонувши тут і там «Русь», «Київ», «апостол Андрій», і вислав.
Виглядало це так:
Ata uarboth dam I call;
Nis fitir acht mo Fhiada:
Uinnius di-siu, coll an-all,
Bile ratha, nosn-iada.
Aball ubull
(mara ratha)
Mbruidnech mbras;
Rus! Rus! Dornach
Collan cnobec
Croebach nglas…
Праця над новим перекладом почалася. Але більше я від Павличка не отримав жодного листа, а сам він перестав зі мною вітатися.
Легенди Единбурґа розповідають, що поет, перебуваючи там на фестивалі, знайшов когось, хто петрав у давньоірландській мові, й показав йому поему. «Так, це давньоірландська. Але це не поема, а вінегрет», – почув поет.
Видавнича афера луснула.
А днями Андрій Курков, перебуваючи в Ірландії, зацікавив ірландців моїми містифікаціями, і, можливо, небавом з’являться ірландські переклади моїх перекладів з давньоірландської.
Та що там казати: Ріанґабар таки заслуговує пам’ятника в Києві!
Ви й самі можете переконатися, ознайомившись із цим, не побоюся цього слова, геніальним витвором скромного хлопця, який жив на Замарстинові і страшенно хотів вирватися з небуття.
РІАНҐАБАР
ПЛАЧ НАД ГРАДОМ КИЯ
Бачу небо чистосяйне
І таке, мов скло, прозоре,
проведи по ньому пальцем –
слід це небо переоре.
Бачу землю живодайну:
сієш мох – росте лаванда,
а встроми в ню патерицю,
то розквітне, мов троянда.
Воду бачу винограйну –
ця вода журбу лікує,
від ковтка її хмелієш,
наче ель, вона шумує.
Може, сон мене із крилець,
мов пилок із липоцвіту,
в край Тір Мор¹, на землю див
у яскравий спалах літа
ненароком опустив?
Всеблагий Господь, напевно,
вперше саме тут ступив.
І тому гаї соборів,
злоті келихи церков
сонцеграями узорів
рясно зорями ряхтять,
а в піснях оцього люду
голоси пташок дзвенять.
Істинно глаголю, браття,
медом тут і молоком
ця країна джереліє.
Очі глянуть – і псалом
починає розквітати,
серце хоче заспівати,
а погляне – заніміє.
Бране², ти побачив дива
і чудес уздрів багато,
з чим, скажи, мені зрівняти
можна край цей, наче килим
тканий ніжними руками?
В що той край перетворився,
коли хижі татарове
все довкола сплюндрували –
бодай мені не казати.
Ріки пінились од крові,
кров’ю ріки клекотіли,
не могла земля вмістити
християнська всього тіла,
що поганський враг посіяв,
наче звір, зірвавшись з ланца.
О, триклятий Люципере!
Ти його послав на землю,
поціловану богами,
вколисану янголами,
І тепер, надісь, од втіхи
скалиш ікла і регочеш.
Різать змучився татарин,
а ти ще пожертви хочеш.
То візьми й мене до пари,
пельку алчну затовчи
і вдавися.
А ти, Боже, не дивися.
Чуєш – кров моя сичить,
мов гадюка, що на хвіст їй
наступили. Закрий очі,
хмарами їх затули,
щоб не бачить, як на світі,
що створив ти,
крівцю точать твої діти.
Напились
ті, кого томила спрага.
Не зрівняється з ордою
навіть вікінгів сп’янілих
зграя хижа і сліпа.
Русе, Русе, що з тобою?
Де розтратила ти сили?
Чи тебе літа втомили,
що в один п’ястук не годна
міць свою во врем’я люте
проти гаспида зібрати,
зіштовхнуть його в безодню
й знову щедро дивувати
мир красою неземною?
Я старий, не можу взяти
меч у немічнії руки,
буду Господу молитись –
він, ачей, спасе од муки,
Київ твій засклить туманом
і піском засипле очі
татарві, поріддю пекла,
безпросвітній поторочі.
А те сонце, мов сказилось –
повінь світла світ залила.
Боже! Темряву пошли!
Бачить цю різню несила:
звір не знає милосердя,
Дармо просиш, молодице,
дармо доньку затуляєш.
Меч – крило зловісне крука –
вас обох, мов цвіт, стинає.
А ти, лицарю, без зброї,
що ти вдієш проти списа?
Голіруч у цім двобої
згинеш. Земле, розступися
і поглинь поганське плем’я!
Ох, мої братове любі,
хрест на меч ви поміняли,
у краю такім далекім
під косою смерті впали.
Тільки я, пеньок трухлявий,
міх нетребної полови,
ще живу і чую й бачу
і своє ялове слово
ще вихаркую із кров’ю.
Покотилось моє слово
в порох мертвої дороги.
Чи його хто-небудь стріне?
Ніч спада. Нема нікого.
Тільки лилики і сови
з рукава пітьми густої
вибираються на лови,
а з землі черва голодна
виповзає на поживу
і регоче в небі місяць,
сміхованець юродивий.
Замовчи, – плюскоче річка.
Замовчи, – шурхоче камінь, –
ця земля вляглася спати.
Amen.
Люлі-люлі, руська земле,
спить зоря і небо спить,
рани сплять… Ось юний лицар
стогне: «Пить…»
Я побіг, скрутив латаття,
миску з нього я зробив
і води набрав, та лицар,
юний лицар вже не жив.
Сів я поруч і заплакав:
хто я є, коли не можу
стражденого напоїти?
Хоч би з краплею поспіти!
Стріне ж він на тому світі
і спита: «Чи ти єси
той, кого я пить просив?»
Я нікуди не подінусь,
стогін цей у кожну мить
нагадає, вдарить в груди: «Пить!»
Переслідує видіння,
ось розколює блакить –
ні, не птах, а крик благальний: «Пить!»
І таку він має владу,
всюди він мене страмить.
Хочу я сказати: «Amen!» –
промовляю: «Пить!»
Ой раненько, наче рану,
розкривало небо браму,
сонце зиркнуло – й зі страху
вбралось враз у чорну хмару,
як побачило, що мертві
вкрили город з краю в край,
а живих, немов отару,
гонять нехристи у бран.
Що молодші – тим сириця
руки білії скрутила,
крівця, мов роса світанна,
тії руки білі вкрила.
Честь одна – чи хлоп, чи панна –
таволга не розбирає,
витанцьовує по спинах,
ще й до танцю запрошає
карбача. Удвох без впину,
не минаючи й дитини,
роздаровують стигмати.
Що чекає у неволі
юнака? В лиху годину
на чужому, певно, полі
за чуже добро загине.
Юні панни й білоглові
будуть постіль розстеляти
і своєю кипінь-кров’ю
зимну кров розігрівати
хана чи мурзи якого.
Що старі й підойшлі віком
збились тлумом біля річки,
просять-молять пана бога,
аби дав їм смерть скорішу.
Де ж ти, смерте? Леле, леле!
Де блукаєш, лиха доле?
Ми тобі хустки постелим,
сорочками вкриєм поле,
тільки проведи рукою
по очах старечих наших,
щоб спочили ми серцями,
спивши мук останню чашу.
Але й смерть гордує нами…
Біжить полем дитинчатко,
від недолі утікає,
а поганець-сіроманець
вслід йому стрілу пускає.
Тільки ж теє дитинчатко –
з мого ока сльозенятко.
Всі вже очі я просльозив
над загиблими братами,
над руїнами Кий-граду,
лиш одна сльоза зосталась –
в Ейрін³ хтів її забрати,
наче ту коштовну перлу,
а татарин стрілив з лука –
і сльоза остання вмерла.
Апостоле Андрію,
поглянь, як попеліє
той край, де ти ходив,
який благословив.
Город цей, що ти воздвиг
чудотворною рукою,
став руїною глухою.
Вітер грається золою
і клубки волосся котить,
і серця зотлілі котить
зчорнілою долиною…
Смерть тут гнізда в’є віднині,
всеблагая господиня
воцарилась і пишаєсь.
Ось вона, вельможна панна,
по румовищах блукає,
позирає гордим оком,
чи нема де ненароком
красивіш од неї кралі.
Заспокойся, Смерте, орди
витяли дощенту город.
Не зрівняється красою
вже ніхто тут із тобою.
Волочи кістяк свій білий,
зуби скаль од насолоди –
знаєш добре, що ніколи
не затьмарить мертвий вроди.
А я вирушу в дорогу.
Ейрін жде мене імлистий,
а зі мною буде плисти
біль, який я не загою,
і сльоза моя остання,
прицвяхована стрілою.
________________________
¹Тір Мор – казкова країна.
² Бран – легендарний мореплавець.
³ Ейрін – Ірландія.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.
Comments are closed.