Іноді ми не помічаємо очевидного. Тому що не хочемо помічати. Тому що після такого «помічання» важко зберігати рівновагу та й жити не хочеться. Ми, в принципі, знаємо, що поряд з нами живе значна кількість людей, що підпадають під означення «неадекватів». Навіть здогадуємося, що їх немало. Але одного чудового дня відкривається правда: їх багато. Їх дуже багато. Їх критично багато.
І це нове / старе знання дозволяє / змушує дивитися на світ інакше. По-перше, сповнюєшся співчуття до самого себе. Адже починаєш розуміти, що твої життєві досягнення є не свідченням якихось твоїх талантів, а, щонайпевніше, зумовлені позицією психічно здорової людини у веселій хаті. Й не факт, що за межами цього дурдому ти виглядатимеш так само успішно та ексклюзивно.
По-друге, тебе охоплює щире здивування. Невже можна було вижити, провівши півстоліття серед людства, добра третина якого потребує якщо не госпіталізації, то щоденної дози кореґуючих препаратів? А по-третє, виникає підозра, що горде відчуття власної нормальності є лише ілюзією, навіяною оточенням. Підлою такою марою, за якою сховано відомого персонажа Подерв’янського, що крадеться до тебе «з своєю усмішкою хижой».
Читайте Володимир Єшкілєв: Про філологію
Знанням про ту «добру третину» поділився з принагідним приятелем. Він спитав, чи не маю чогось міцного. Випили. Приятель тяжко зітхнув, перейшов на шепіт і присудив: «Та яка там третина, Влодзю, яка третина… Тут половині треба галоперидолу з аміналоном».
З цього повідомлення я зробив певні висновки. Першим з них було те, що я таки оптиміст. А ще я почав підозрювати, що приятель познайомився з світом практичної психіатрії не вчора, а ще за тих антигуманних часів, коли пацієнтам з простим психомоторним збудженням призначали психоаналептики та інші жорсткі трунки головного мозку.
Кажуть, що в розвинутих країнах люди вживають антидепресантів у шість-вісім разів більше, ніж в Україні. Дехто, за інерцією, що йде від часів радянської пропаганди, міркує собі: вони там усі махнуті. Насправді ж, там махнутих – як і в нас. Просто тамтешнім неадекватам чесно сказали, що вони неадеквати, і лікують. А наші щиро переконані, що це нормально, коли склянка регулярно потрапляє не в «область рота», а кудись за вуха.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про свіжий розпродаж
А ще в них немає такої, як у нас, народної медицини. В них одразу йдуть до лікаря, а в нас спочатку знімають вроки, потім нейтралізують сусідську відьму, відтак п’ють помічні відвари з настоянками, й лише після всього пишуть листа до програми «Битва екстрасенсів». А в результаті маємо, що маємо, тобто хронічну нестачу привітних працівників у сфері сервісу.
Найцікавіше те, що суспільство навчилося приховувати проблему неадекватності. Тобто, всі її ніби й бачать, а ніби й ні. І коли, скажімо, студенти прозрівають, що їхній професор трохи не тойво, їм кажуть, що вони всі самі дебіли, бо не мають поваги до старшого, стомленого науками чоловіка.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про непрочитане в місті
Що й казати про політику, де хворих постійно плутають з переконаними й навпаки. Колись у мудрих країнах вважалося зайвим ризиком обирати до влади персон, які демонстрували аж надто тверді переконання. Але в наші часи суцільного популізму електорат полюбив «справжніх буйних» в надії на те, що коли-небудь вони втнуть щось смішне і можна буде про це поговорити за пивом.
Зрештою, яке їхало, таке здибало.
