Все ж тільки той міст у щоденності мого дитинства міг назавжди зробити присутність сучасного мистецтва нормальним. Повоєнний бруталізм, який все ще орієнтувався у своїх пропорціях на давній канон. Віадук, який довший час не сприймався інакше як інсталяція, зависла у повітрі, на якому час від часу відбувається перформанс проїзду короткого або довгого поїздів. Ефект короткого полягав у тому, що якийсь час він цілий перебував на мості, який був утричі довшим від поїзда. Натомість артистичність довгого забезпечувалася ефектом його в’їзду, після чого початок вже давно був за мостом, кінець ще далеко перед ним, а весь міст заповнювався вагонами.
Поїзди точно за графіком служили подобою гібриду сонячного годинника з пісковим, ще й підсиленого ефектом метронома, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Важливо, що міст був доволі далеко, але надто близько. Його конфігурація або силует завжди були перед очима. Між мостом і нашим садом, під яким проїжджали поїзди, було чотири хвилини їзди с-подібною петлею колії. З нашого місця на мості можна було бачити вікна вагонів, але вже не розгледіти, що вони показують, навіть відчинені.
Попередній віадук лежав на дні долини. Його збудували наприкінці дев’ятнадцятого століття. Кілька арок, камінь до каменя, трохи менший, ніж у Ворохті, та все ж зафіксований на безлічі фотографій, які ставали поштівками. Той міст підірвали у часі війни. Він підлетів і упав у ріку, утворивши кілька чудесних плес. Ми любили після купелі у гірській річці сидіти на перехиленій площині кубічної брили, де великими буквами і цифрами було вирізано німецькою номер і назву відрізка.
Після вибуху обвалений міст остаточно показав, що він був таки віадуком. Ніяке сполучення між берегами не припинилося, навіть стало несподівано інтенсивнішим. Просто не могли у цьому місці їхати поїзди. Досить довго логістика була такою, що один пасажирський під’їжджав до обірваного мосту, люди виходили і переходили глибоку долину з річечкою в основі стежками і кладками. Тоді мусили видряпатися знову до висоти колії. Там на них чекав інший поїзд. Зрозуміло, що з вантажними так не вдавалося. Тому єдину лінію у гори довелося розтягнути на яких п’ятдесят кілометрів, щоби перетнути через цю саму річечку іншим мостом, нижчим за течією на один кілометр.
Відтінки Антарктиди. Письменник Маркіян Прохасько розповів, який насправді найпівденніший материк
Врешті міст побудували, власне той естетичний бруталізм. Правдоподібно, що травма була вагомішою, ніж передбачення, бо з того часу його зробили закритим об’єктом під охороною. З’явився маленький гарнізон, велику територію з обох боків обгородили колючим дротом з табличками, за якими я вчився російської мови. Цікаво, що цілком відкритими і доступними залишалися основи мосту, попри які текла ріка і проходила дорога.
У дев’яностих сталися дві показові речі. По-перше, режимність не зняли, а по-друге, вартові почали пропускати через міст все більше різних людей. Передовсім тих, хто мешкає на обох боках долини поруч з забороненою територією. Ці люди давно зналися із законсервованим гарнізоном і навіть не спинялися при виході на міст. Міст економив п’ятнадцять хвилин, які потрібні для того, щоби зійти стежкою вниз і вийти наверх за рікою. Коли йдеш після роботи, або снігами, або підпилий, або з тягарем, або до станції, яка якраз за мостом, то це суттєво. Хоча ще більше значення має впевненість у своїй можливості спокійно пройти там, де нікому не можна.
Мені потрібно було кількох разів з двома дітьми на руках, щоби після «стой, кто ідйот, стой, стрєлять буду» вартові впізнавали і показували автоматом, щоби скоро йшов. Це дійсно було скорше, а ще приємно усвідомлювати, що заборон не існує.
Не знаю, як там з режимом тепер. Після всього, що пережив на цьому мості, вже дуже багато років навіть не пробую ним скористатися, хіба у поїзді, під яким спочатку рідні плеса, а через чотири хвилини можна подивитися на своє місце зі сторони. За потреби переходжу долину ярами і стежками, дивлячись на сучасне мистецтво знизу. Чудесна візія, яка дисциплінує розбурханий простір.
Comments are closed.