Вулиця Білінського

Уперше вона «засвітилась» у книзі історика Алоїза Шарловського «Станиславів і Станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного», що побачила світ у 1887 році. Там на карті є вулиця Нова, яка з’єднувала Голуховського (Чорновола) і Зосину Волю (Коновальця). У січні 1895-го її перейменували на честь Леона Білінського – депутата австрійського парламенту від станиславівського округу. Саме він приклав усіх зусиль, аби дирекцію залізниць відкрили у нашому місті, а не в Чернівцях. Це дало бурхливий поштовх економіці Станиславова, і саме за це вдячні мешканці увіковічили Білінського у топоніміці.

Фото: Микола Волков
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Спочатку вулиця не привертала уваги фотографів. Перша пош­тівка з її видом вийшла у 1911 році стараннями якогось Леопольда Вайса. Причина була поважною – того року на Білінського звели одну з найбільших споруд старого Станиславова – окружний суд.

Після судової реформи сере­дини ХІХ століття у місті створили повітовий та окружний суди. Компетенція останнього поширювалась на кілька повітів. Попервах суди містились у невеликих, погано пристосованих приміщеннях. Тому в 1903 році у пресі з’явилось повідомлення, що міністерство внутрішніх справ підшуковує місце для побудови окружного суду.

Розглянувши 18 пропозицій у різних куточках Станиславова, спеціальна віденська комісія зупинилась на земельних ділянках панів Гаммермана та Чап­линського. Землю викупили за 89 457 корон. Будову завершили в жовтні 1911 року. Проект розробляла львівська майстерня старшого радника будівництва міністерства внутрішніх справ Францішка Сковрона.

Цей архітектор спроектував цілий комплекс споруд, куди, крім суду, входили кілька в’язничних корпусів, господарські будинки та двоповерхова житлова кам’яниця для службовців. На вулицю Білінського виходив лише головний фасад суду й саме його залюбки знимкували станиславівські фотографи.

За свою понад столітню історію кам’яниця бачила багато цікавого. Незабаром після відкриття тут слухали справу охоронців в’язниці «Діброва», які допомогли втекти терористу-патріоту Мирославу Січинському. Одразу зауважимо, що зробили вони це не безкоштовно.

У часи ЗУНР вулицю перейменували на честь Котляревського, а у кам’яниці, на додачу до суду, розмістили Державний секретаріат (тобто міністерство) освіти і віросповідань на чолі з паном Агенором Артимовичем.

Коли Станиславів зайняли поляки, вони повернули вулиці стару назву. У стінах суду слухали справу молодого Степана Бандери. Його звинуватили у тому, що під час віче у Старому Угринові з нагоди десятої річниці Листопадового зриву він розповсюджував листівки із закликом боротися за волю України зі зброєю в руках. Випустили його за браком доказів.

За перших совітів у судових кабінетах отаборилось обласне НКВС. Саме тут допитували батька провідника ОУН – Андрія Бандеру. На нього завели справу № 61112 та етапом відправили до Києва, де згодом розстріляли за антирадянську діяльність.

У часи німецької окупації вулиця називалась Поліції, а у колишньому суді лютував шеф станіславського гестапо Ганс Крігер.

Другі совіти вчергове перейменували вулицю. Відтепер вона носила ім’я радянського льотчика Валерія Чкалова. У 1967 році вона стала називатись Чекістів. Цілком логічно, бо там розташовувалися обласні МВС і КДБ.

З 1990-го це – вулиця академіка Сахарова, а в будинку залишились силові структури – УМВС і СБУ.

Кам’яниця суду мало змінилась. Забарвлення фасаду стало веселішим, старовинні ліхтарі замінили на бетонні слупи, вирізали кущі уздовж дороги, натомість насадили голубі ялинки.

А ось навпроти – все по-іншому. Раніше на парному боці вулиці стояли невеликі будинки. Той особняк, який бачимо на пош­тівці, може бути номером 18, що належав інженеру Чаплинському. А може це № 14 або 16, про які інформації не маємо. Як би там не було, але усі їх знесли наприкінці 1960-х, коли будували пологовий.