Не знати, де твоя дитина і що з не сталося — певно, гіршого батькам важко уявити. В голову лізуть жахливі думки і здається винним весь світ. Але, як кажуть у міліції, зниклі діти — це найчастіше втікачі. І тікають вони не з дому, а від батьків…
Ти мене не знаєш
«Минулого року ми мали 67 заяв про зникнення дітей, цього року вже вісім, — каже начальник кримінальної міліції у справах неповнолітніх УМВС області Алла Лемчак. — Розшук дітей нині перебуває на особливому контролі. Якщо дитина не повертається додому протягом доби і про неї немає ніяких відомостей, то відкривається кримінальне провадження про вбивство».
Минулоріч таких випадків не було, усіх вернули за добу, кажуть у міліції, а от цього року довелося відкривати. Зник 15‑річний хлопчик, який жив у Тисменицькому районі, а навчався в одній із шкіл Івано-Франківська. Одного ранку забрав з дому 12 тис. грн. і зник. Знайшли на четвертий день — у Хмельницькому.
«У кожному випадку встановлюються причини, чому дитина пішла з дому, — продовжує Лемчак. — Одна з найпоширеніших — непорозуміння з батьками, часто з батьками-заробітчанами, які повернулися додому та беруться за виховання. Так було й тут. Тато приїхав з Чехії та встановив сину такий жорсткий контроль, що той не витримав. Останньою краплею став дзвінок: батько запитав, чи сів син в автобус, аби їхати додому, хлопчик відповів, що автобуса немає, а він якраз чекає. То була перевірка — тато під’їхав до школи і побачив, що син грає у футбол. Далі — сімейний скандал і втеча».
Батьки часто думають, що якщо їхня сім’я забезпечена, дитина одягнена та має гарний комп’ютер, то з ними такого статися не може. Але все майже навпаки, кажуть у міліції. Найчастіше тікають таки з благополучних сімей. «Така сім’я – закрита фортеця, вона благополучна зверху, а те, що робиться всередині…, — говорить Лемчак. — З неблагополучними легше, ними регулярно займаємося і ми, і служба у справах дітей, відвідуємо, маємо можливість викликати, поговорити, попередити втечі».
Алла Лемчак пригадує випадок, коли минулого року пропав 14‑річний син одного з депутатів. Взяв гроші, лишив записку: «Ви мене не знайдете, гроші перешлю поштою». Виявилося, що в сім’ї була велика різниця між дітьми, й батьки всю увагу приділяли молодшій сестричці, а сина постійно звинувачували: вона плаче — ти винен. Хлопчину знайшли в нічому клубі, а батькам було про що подумати.
«Величезна проблема, що батьки не розмовляють з дітьми, не прислухаються до них, — каже Лемчак. — А коли ми отримуємо заяву про зникнення, то нічого не можуть розказати про дитину — ні про захоплення, ні про друзів. А тим більше, коли дитина навчається не у школі, а в училищі чи коледжі, в іншому місті, то взагалі — темний ліс».
Так, зник хлопчик, який вчився у Бурштині в енергетичному коледжі. Коли міліціонери зайшли в його кімнату в гуртожитку, то побачили, що всі стіни завішані плакатами з гри «S. T. A. L. K. E.R.». Зламали його сторінку «вКонтакті», знайшли друзів, з якими він грав он-лайн, ті розповіли, що він пропонував поїхати у Чорнобиль.
«Його знайшли у зоні відчуження, — говорить Лемчак. — Він настільки був зазомбований тою грою, що навіть говорив незвичними термінами. А батьки не бачили».
Ніяких трьох діб
У міліції кажуть, середньостатистичний втікач — це хлопець 13‑15 років, який бунтує проти батьків. Зникнення старших, то вже рідкість, як правило, ці просто «загулюють». Дівчата зникають рідше й також старшого віку — після 15‑ти, не рідко через «амури», буває, що і в готелях знаходять.
Доводиться шукати і зовсім маленьких. У міліції пригадують випадок, коли 4‑річна дитина пішла з садочка — на роботу до мами. Ще минулого року в Калуші двічі шукали малюків, яких батьки загубили на ринку.
Є втечі і з притулку на Набережній, школи-інтернату, реабілітаційного центру в Медині, що у Галицькому районі. Але їх не так багато, а куди ідуть ці діти, міліція вже знає дуже добре.
«Серед людей ще є той стереотип, що шукають тільки після трьох днів. Але дзвонити треба негайно, — каже Алла Лемчак. — Минулого року ми мали кілька випадків у Калуському районі: дитина бавиться у дворі, мама глянула у вікно — немає, зразу набирає 102. Приїжджає міліція й виявляється, що дитина просто зайшла за ріг. Хоча тут затрачаються наші сили, але дуже добре, що люди розуміють — дзвонити треба негайно. Час дуже дорогий».
На щастя, кажуть у міліції, нині в області немає жодної зниклої безвісти дитини. Свого часу була одна дівчинка, яка пропала у 2003 році. У 2008‑му знайшли її скелет у цистерні для отрутохімікатів. Причину смерті встановити не вдалося.
Люби мене
Про причини, які змушують дітей тікати з дому, можна говорити багато, говорить психолог Уляна Бабій, але якщо узагальнити, то все зводиться до нерозуміння.
«Увагу та спілкування не замінять жодні матеріальні цінності: дитина нагодована, одягнена, а спілкування у сім’ї зводиться до: «Уроки зробив?», «Не сиди біля комп’ютера!», — пояснює психолог. — Ми дуже мало знаємо про своїх дітей, а коли вони хочуть розповісти, то час не підходить, то взагалі не хочеться слухати те, що здається мамі чи татові незначним. От і тікає дитина не з дому, а від байдужості».
Іноді у сім’ях діти настільки завантажені (спортивна школа, музична, художня, курси іноземної мови, домашні завдання), що часу на спілкування з друзями взагалі немає. Дитині (а особ-ливо підлітку) хочеться просто потусуватися у дворі, позависати в комп’ютері, мати свій вільний час і самостійно вирішувати, як і з ким його проводити. Коли такої можливості нема — вихід логічний: не підготував завдання — не пішов до школи — не повернувся додому. Батькам здається, що вони чинять правильно, дбаючи про різносторонній розвиток дитини. Але дуже часто вони не чують її істинних бажань. Тому й тікають діти до тих, хто розуміє.
«На протилежному полюсі надмірної батьківської опіки — відсутність уваги або нівелювання інтересів дитини, — каже психолог. — Такі діти втікають, бо відчувають, що стали нікому не потрібними, і в такий спосіб прагнуть привернути увагу. Втечі ці носять швидше демонстративний характер — діти йдуть у знайомі місця — до родичів, знайомих з бажанням, щоб їх знайшли і пожаліли. У моїй практиці — одна дівчинка систематично втікала з дому до однокласниці через те, що в сім’ї народилася двійня, і увага всіх родичів була прикута до малечі».
Часто втікають з дому через незаслужене (на думку дитини) покарання. Батькам варто зрозуміти: якщо пожалілася вчителька чи сусідка з під’їзду, це ще не означає, що дитина не права. Перш ніж карати, варто почути й точку зору дитини, а ще важливіше — зрозуміти її мотиви. Покидають дім і через нудьгу, шукаючи нові враження. Таку втечу легко попередити: зробити дозвілля дитини цікавим та менше контролювати кожен її крок.
«Всі дитячі втечі — це своєрідна гра у хованки, — підсумовує психолог. — Але вона мала би бути для всіх батьків великим знаком запитання: від кого чи від чого їхні діти втікають і ховаються».
