Один із найпопулярніших в Україні музикантів, телеведучий і шоумен Андрій Кузьменко пише нову книжку. Після шаленого успіху «Я, «Побєда» і Берлін» він узявся за армійські спогади. Першу частину дуже своєрідних веселих мемуарів, написаних у власному фірмовому стилі, Кузьма Скрябін уже передав «Репортеру»…

— Андрію, чому при такому навантаженні в музиці, на телебаченні, в інших проектах ви вирішили ще й писати книжки?

— Насправді я нічого не вирішував. Просто одного разу на відпочинку в Єгипті трохи перегрів на сонці голову, тож виникла купа думок і сентенцій. Тобто, фактично тоді мені наснився сценарій, чи то навіть готовий цілий фільм, якщо точніше. Далі виклав його тезами на лептопі, записав. А коли вже приїхав додому, то вирішив написати з того оповіданнячко. Так з’явилося «Місто, в якому не ходять гроші».

— Це серйозне фентезі про дівчинку Алісу та її непросте життя. А весела «Я, «Побєда» і Берлін»?

— Тут уже посприяли мої друзі. Хоча, ні, не так. Вони просто не оцінили першої драми, а це спонукало мене зробити ще й комедію. То історії з життя. Був у такому запалі, що десь за два дні виклав і видав ту «Побєду» на-гора. Можна сказати, то була така спонтанна випадковість.

А от «Армію» почав писати під дружнім тиском колег – тих людей, які небайдужі до моєї долі, думок і слів.

— Які особисті враження у вас залишилися від радянської армії?

— Прекрасні. Якби зараз трапилися такі самі обставини, я б на машині розвернувся та поїхав туди. Якщо зараз згадати, то насправді то був справжнісінький курорт.

— А в нинішню українську армію, якби вам зараз було 18 років, пішли би із таким же задоволенням?

— Ні. На жаль, там армії нема, я її не вважаю за військо. Абсолютно небоєздатна, безтолкова, примітивна та смішна.

— Наскільки справжніми є герої вашої нової книжки? Вони майже всі якісь дивні, дуже прикольні. Жодної звичайної людини, всі з витребеньками…

— Всі мої «армійські» герої реальні на 100%. Змінив хіба що кілька букв у їхніх прізвищах. Хоча, безперечно, їхні образи – інтерпретовані, адже вони пройшли через призму моєї голови, мого мозку й під час написання були трохи трансформовані моєю свідомістю. До одних я відчував симпатію, до інших – щось інше. Тому, звісно, вони вийшли такими, якими я їх бачив.

— З кимось із армійських друзів бачились після тих знаменних двох років?

— Ні, не вдавалося. Я, на жаль, загубив усі контакти, тож ні з ким не зустрічався. Після армії переїхав на навчання до Львова, переводом із Петрозаводська (я ж учився в Карелії), і так поспішав, що навіть забув обмінятися адресами. В армії наробив собі купу документів, бо мав доступ до всіх печаток, тож примудрився перевестися без проблем.

— При такому насиченому житті, коли встигаєте писати?

— Книжки я пишу виключно в літаках, а оскільки літаю по 40 разів на місяць, то маю час. У машині писати не виходить – за кермом завжди сам.

— Той текст «Армії», який уже є, то тільки половина. Коли буде решта?

— Це навіть не половина, думаю, менше. Потрохи допишу. Скоро поїду на лижі – там, сподіваюся, буде можливість. Говорити конкретні терміни зараз не буду – не хочу ризикувати.

— Як плануєте відсвяткувати Новий рік?

— У новорічну ніч мені запропонували виступити на Майдані. Я й вестиму той концерт, і гратиму. То є центральна святкова сцена України, тож я довго не думав. Інших планів на свято немає.

У неділю, 25 грудня, Кузьма Скрябін в ефірі вітатиме слухачів і працівників радіо «Західний полюс» із днем народження популярної радіостанції. Хвиля 104,3 FM – не пропустіть!

Я, Паштєт і Армія (уривок)

…Перші дні війська довгі, як полярні зими. Таке враження, що зранку тобі було 18, а ввечері – вже за 40. Нас ретельно готували до прийняття присяги, й ми годинами чеканили стройовий крок на плацу. Після обіду всіх вишикували і капітан Скворцов спитав:

— Хто є з музикантів?

Почути щось таке в перші дні дурдому, коли в умі ти вже шукаєш, де б повіситися, було, м’яко кажучи, шоком.

— Я! – несподівано для самого себе голосно гавкнув я, аж закашлявся.

Скворцов недовірливо подивився на мене, бо голений під нуль і дико затягнутий ременем я більше нагадував сачок для риби.

— Чим доведеш?

— Можу зіграти на піаніно, – несміливо відповів я.

— На роялі кожен дурень зможе. А на трубі дуєш?

— Якщо треба, то дуну.

— А співати з ансамблем?

— Та було, ніби, раніше. Зможу!

Скворцов забрав мене, й ми довго йшли лабіринтами чоловічого монастиря, на території якого в п’ятдесятих роках розмістили нашу ШМАС – школу молодших авіаційних спеціалістів. Ми вперлися в каптьорку, з-за дверей якої долинали такі рідні моєму вухові звуки. Хтось дув на тубі, хтось волав у мікрофон, хтось, ніби напильником, дер по струнах електрогітари. То була МУЗИКА. Двері відчинились, і Скворцов представив мене:

— Боєць грає на трубі та за потребою співає. Випробуйте його!

Він повернувся та щез, не очікуючи на реакцію. Один, певно, керівник, в окулярах з величезними, як дно трилітрової банки, лінзами, підійшов і дав мені мікрофон.

— У нас післязавтра концерт, а вокаліст дембельнувся. Треба пару пісень вивчити!

— А які граєте?

— Поки ніяких. Згадуємо, але щось не виходить.

Тоді суперпопулярною була пісня групи Status Quo «You»re In The Army Now», яку я винахідливо і запропонував пацанам.

— Пісня – саме під присягу. А щоб ніхто не здогадався, ми її перекладемо – «Зараз ти в армії!».

— О-ба-на! – всі широко відкрили роти від такого легкого вирішення глобальної проблеми.

Я пішов перекладати текст, а пацани здирали партії, перемотуючи пісню туди-сюди на магнітофоні. Через 20 хвилин ми вже валили нічим не гірше за Status Quo, а під вікнами каптьорки зібралася купка наших перших фанів.

Мене навіть не будили вранці – я йшов на десяту на репетицію.

— Бережи голос, – сказав мені Скворцов.

Я їв подвійні порції, масла давали ледь не по кілограму, щоб змазувалися голосові зв’язки. Подумки я вже бачив себе керівником того ансамблю…

Було 1 травня 1987-го. Поприїжджали наші батьки, їх запустили на територію учебки, і ми могли фрагментарно спостерігати їх у щілини в паркані, який відділяв наш плац від стадіону, де мав бути концерт. Нас відвели в баню та дозволили так довго митися, ніби завтра намічалися торги людьми. До мене підбіг Скворцов:

— Бистро біжи в музикалку, трубач захворів, будеш грати на параді.

— Кузьма, бери тубу і пішли, – мені тицьнули в руки трубу розміром з Володимирський собор, і я, одівши її собі на голову, як факіри замотуються пітонами, з підкошеними колінами поплентався за оркестром. У цій історії був лише один плюс – у туби всі ноти звучать однаково, приблизно як пукає кінь. Я колись чув то діло в селі, коли дядько їхав на возі і збирав в людей молоко, а кінь нервово бив копитом і в такт випускав в атмосферу скомпресовані дози пропан-бутану з характерним ритмічним звуком. Коротше, якщо дути по темі, то можна було й не зганьбитися.

Ми пішли. У всіх ноти чомусь трималися на спецзажимах, а я свої тримав тією ж рукою, якою тиснув на клавіші. Ноти постійно падали мені на ніс, і я наступав на ногу комусь зліва або бив тубою по голові когось справа. До кінця першого маршу я зрозумів, що без нот буде краще, і кинув їх під ноги оркестру. Почався другий марш, і я з усіх сил старався пукати в першу долю з бубністом. Я вдував життя в цю вихлопну трубу від щирого українського серця, і мої губи від приливу крові вже починали нагадувати коров’ячі. Маленький кларнетист, який йшов справа, кривився, ніби з’їв тарілку лайна, бо жерло моєї труби впиралося йому просто у вухо. Думаю, він переживав перегрузки більші, ніж пілот винищувача…

Нарешті ми пройшли останнє коло й зупинилися біля трибуни. Я почувався так, ніби здав відро крові для жертв Хіросіми. Губи були, як чебуреки. Ведучий майор об’явив наш виступ:

— На сценє – ансамбль Красназнамьоннава авіационнава палка, пад управлєнієм старшини Єфімова. Пєсня – Сєйчас ти в армії! Музика і слава народниє!

На трибунах зааплодували. Пацани почали грати, я підійшов до мікрофона. Коли прийшов час вступати, я раптом зрозумів, що зовсім не пам’ятаю того тексту, який перекладав у таких муках. Пацани вдруге почали програш, бо після першого я не вступив. Це виглядало так, ніби літак другий раз заходив на посадку після невдалої першої спроби, бо п’яний пілот не розрахував довжину полоси. Я був тим п’яним пілотом. Після туби в мене крутилася голова, і по венах бігла збагачена азотом кров. На губах зібралася піна, в роті пересохло, хотілося плакати. Але я мусив посадити цей літак. Голосом середнім між Джо Кокером і Магомаєвим я проволав на собачій англійській мові перший куплет пісні, який звучав приблизно так:

Бейбі кейшен ін зе форен ленд,
Анкл сем даз зе бест хі кен юр ін зе армі нау,
Оу-оу юр ін зе армі. Нау.

Трибуни сколихнулися та заревіли в екстазі. На скромній армійській сцені грала справжня рок-група та співала правдивою англійською актуальний супер-хіт. Мене це підбадьорило, і другий куплет я видав тими ж словами, що і перший, але ніхто не помітив. Ми валили, як Status Quo, забувши, що на нас кирзові чоботи та голубі погони, а голови – геть лисі. Трибуни аплодували, стоячи хвилин десять. Не аплодувала тільки трибуна з начальством. Там усією громадою вже робили із Скворцова гумову бабу за те, що з його вини прозвучала антикомуністична пропаганда у вигляді пісні «на вражеском язикє».

Мене пообіцяли відправити на губу після прийняття присяги, а ансамбль урочисто закінчив своє існування. Всіх його учасників розігнали з теплого місця по військових частинах – дути в діри не настільки комфортні, як мундштуки духових інструментів. Всі «рокери» згадували мене незлим словом аж до останнього дня служби, але кожен втіхаря пишався своїм почином – заграти рок на тоталітарній сцені радянської армії.