В Україні майже ніхто не працює на результат. Переважна більшість балдіє від процесу. Власне, від самої тільки перспективи досягнення результату. Перспектива стає самодостатньою. Декого це дратує, але такою вже є традиція. І нічого із цим не поробиш. Один знайомий історик припустив, що байдужість до результатів якось пов’язана з особливостями розвитку наших земель. Що постійні нашестя кочовиків знищували результати багаторічної праці, і врешті-решт люди просто збайдужіли до всіх результатів. Особливо до позитивних, адже найбільше розчаровує втрата позитивного результату.
Коли я розповів про припущення історика психологам, вони з ним радикально не погодились. Їм, мовляв, набридли вічні намагання наших інтелектуалів підмінити психологію історією. Вони сказали, що байдужість до результатів витікає виключно із психології, а саме з домінуючого серед чоловіків «алкогенного» типу свідомості. Адже результатом будь-якої пиятики, навіть кількамісячної, є неминуче похмілля. Тобто, стан досить таки неприємний. Значить, треба якомога довше відтягувати момент отримання результату. А в ідеалі зовсім його уникати. Зробити процес вічним. Блискучим прикладом в тому плані є шлях нашої держави до Європи. Вже ніхто й не питає, коли ми станемо членами ЄС. Усі розуміють, що ми «вічні вступники» і нам це просто по кайфу. Ми не в Європі, але ми в європроцесі. У колективному євроінтеграційному оргазмі.
Ми зі співчуттям дивимося на західну цивілізацію, люди якої стурбовані результатами і навіть оцінюють людей за результатами. Якби в Україні людей оцінювали за результатами (вам ще не смішно?), то у нас все би встало з ніг на голову. Скажімо, керівники фірм звільнили би з відповідальних посад своїх родичів і коханок, що нанесло би непоправну шкоду фундаментальним азійським принципам родинності і гаремності. А всіх урядовців і політиків довелося б розподілити поміж тюрмами і дурдомами. Хто б тоді нами правив? Якісь безликі успішні менеджери.
Той тип мислення, що стверджує позитивний результат як підставу та наріжний камінь якості, нам не підходить. Цей тип мислення чужий, холодний і неорганічний. Тому що при такому типі мислення ми повинні визнати успіхи інших. Повинні, рано чи пізно, визнати той принципово неможливий і нестерпний факт, що Всесвіт обертається не навколо нашого пупа. Що на білому світі є хтось миліший Богові. Хіба Всевишній може так фатально помилятися? Отож бо й воно…
Задамо собі запитання: а чи може суспільство (або будь-яка інша система, що складається з людей) будуватися на культі непрофесіоналізму? На невисловленому, але прийнятому більшістю, пріоритеті «свого хлопця» над фахівцем? В принципі, може. Певний час і при певних зовнішніх умовах. Але рано чи пізно час вичерпується, а умови зникають. Після того, хочемо ми того чи не хочемо, приходить похмілля. Закінчується «перехідний період» і хтось жорстко каже: «Приїхали, шановане панство, злізайте!». А ті, кому кажуть, відповідають: «Не зліземо! Хоч вбийте, але не зліземо!». Тоді коней випрягають, кучер тікає, а фіра із впертими пасажирами залишається стояти на дорозі. Ті, хто сидить в тій самотній фірі, можуть скільки завгодно тішити себе ілюзіями вищості і перспективності, можливостями реформ і революцій та подібною до цього ахінеєю. Фіра все одно нікуди не поїде. Тому що вона фіра, а не мерседес. Крапка.
Comments are closed.