Масова свідомість схильна до стереотипів. Що примітивніше організоване суспільство, то більшого значення вони для нього набувають. У такому суспільстві стереотипи відтворюються повсюдно й повсякчас. Як у голлівудських фільмах: усі бомби споряджені великими часовими табло, всі комп’ютери з’єднані, а всі жінки лягають спати у макіяжі.
Таке саме відбувається в нашому соціумі: багаті обов’язково мають бути злодіями, влада повинна опікуватися зламаними поштовими скриньками, до лікарів треба приходити з грошима (варіант – з пляшкою і цукерками), а на весіллі гості мають споживати голубці, кров’янку і підкрашену воду, навіть, якщо їх від того нудить.
Деякі стереотипи вкорінені в історії, інші виникли в останні роки. У політиці, наприклад, є споконвічне й від того стійке переконання широких мас, що рано чи пізно ми дочекаємось такої влади, яка приведе Україну до заможності, порядку і самоповаги.
А, між тим, 19 років є достатнім часом для того, щоб нарешті подивитися на речі реально, а не через фільтри стереотипного бачення. В нашій країні успішними виявляються лише приватні ініціативи окремих людей. Все, за що береться «система», закінчується обломами. Це видно просто на вулиці – мимо гарних приватних особняків лежить щось назване «дорогою», а насправді – пам’ятник кільком поколінням розкрадачів. «Система», яку наші люди вперто і помилково називають «владою», не працює. І це не наслідок дрібних поломок. Вона народжена непрацюючою. А тому не підлягає ремонтам.
«Система» створювалась як низка компромісів. Між ринковою економікою і потребами тутешніх «червоних директорів». Між прагненням «все вкрасти» і необхідністю прокуратури «чимось бути». Між мріями патріотів і космополітів. Між потребою йти у майбутнє і небажанням щось змінювати. Між дуже красивими і надто розумними. Між тими, хто на городах, і тими, хто в кабінетах. Між ненавистю до сусіда і необхідністю казати йому «доброго дня».
«Система» створювалась для того, щоби постійно, вдень і вночі, під дощем і під сонцем, продукувати безперспективну рівновагу. Щоби саме сьогодні (максимум ще й завтра) вовки були ситі, вівці цілі, щоб чабани могли спати, а пси гавкати. Щоб усім потрошку було добре. Але така схема передбачає ще й інший бік: всім погано. І то не «потрошки», а конкретно. Тому, що є ще й «післязавтра». Й тому, що рівновага має одну підлу здатність – вона тримається до того часу, поки на віртуальній гойдалці не згниє віртуальна дошка. В Україні «системні» качельки конкретно згнили. Від непрацюючої «системи» відвалюються гвинтики і коліщатка. МВФ дав банку з імпортним клеєм, але приклеєні ним коліщатка не обертаються. Вони лише імітують наявність механізму.
А народ живе стереотипами. Одні уважно слухають лідерів, іншим вперто ввижається революція. Люди досі думають, що є така кнопка, яка змусить «систему» запрацювати. Політики їм показують макети таких кнопок. Вони зачудовано їх розглядають. Обговорюють форму і колір «хитрої кнопки». Сперечаються… Але це вже нецікаво. Дошка згнила, тріщить, і рівновага перетворюється на щось інше. На щось – можливо? – нестереотипне.
