Володимир Єшкілєв Старий анекдот: «Нащо слонові хвіст? Аби слон не закінчувався лише великою дупою». Останні місяці Епохи Нового Трипілля (2005‑2009) нагадують цей майже непотрібний хвіст. Остання осінь епохи мобілізує не на нові звершення, а скоріше на філософське споглядання певних руїн. Щось велике і товсте пройшлося ланами і долами Вітчизни, потопталося по надіях і мріях, зіпсувало повітря. І пішло собі далі.
Може то була сама історія? Адже в наші часи залишилося хіба ностальгувати за тою минув-шиною, коли, скажімо, у Карла Маркса історія асоціювалася з тихим і непомітним кротом. Чи то марксів кріт з тих часів підріс до розмірів Годзілли, чи то нічні політтехнологи, поки інші переховували сало, підмінили крота брутальнішою тварюкою? Невідомо. Не знаємо також, хто тепер біля того крота за головного ветеринара. Пацана шифрують… Як би там не було, але історія тепер підриває світовий спокій як роторний екскаватор. Тільки й видно, як з-під ротора вилітають шматки аварійних націй та недороблених держав.
У телевізорі показують спочатку сюжет про черговий заколот у грузинський армії, а потім повідомляють, що американський сенатор каже про втрату ініціативи натівськими силами в Афганістані. Нібито фігня якась: далеко і незрозуміло. А, насправді, це чергові перекоти далекого грому. Десь на Сході знову зрушились могутні сили. І тут під пам’ять підкочується така собі усміхнена дата: 70 років «Золотого Вересня». І усмішка в неї якась щербатенька. Хотіли б забути, але ж не виходить. Увімкнеш радіо «Ера», а там черговий «добродій», що додзвонився до прямого ефіру, вимагає диктатора і «твердої руки»…
Якщо залишити у спокої хрестоматійні візії 1939 року – цибатого Ріббентропа з осадкуватим Молотовим, колони швидкісних танків БТ-5, підняття червоного прапора над ратушами – то ретро змінює колір. З минулого випливає купа цікавого ідіотизму (який і є, насправді, остаточним змістом історії). От, приміром, вчитель малювання Бруно Шульц розкладає на підлозі велике полотно. Він отримав завдання: до двадцять другої річниці Великої революції намалювати портрет Сталіна. Великий портрет, достойний великого друга всіх дітей. Шульц знімає піджак (ледве не написав «лапсердак»), залишається у жилетці. З одної кишеньки звисає сріб-ний ланцюжок швейцарського годинника, кінчик зіжмаканої хусточки стромить з іншої. Шульц накреслює кутастий контур сталінського обличчя. З чола падає піт, затерпає закушена губа.
Майбутнього класика дрібноскопічної літератури попередили, що треба намалювати канонічний портрет, а Шульц ще не встиг відчути, пропустити крізь свій камерний світ монументальні канони нової ери. Він – не імперська людина. Він – співець милих дурничок: фалдистої ночі, острівців легковажності, будок і яточок, склепаних з пуделок від цукерків, позолочених марничок, вафельок і кольорових жувачок. Все це скоро стане «довоєнним сміттям». А потім – антикваріатом. Ще пізніше українські інтелектуали шукатимуть у шухлядах старих креденсів срібні виделки і порцелянові філіжанки від довоєнних сервізів. Українські інтелектуали шукатимуть залишки зниклого світу. А не знайшовши, придумають його.
Але все це буде потім. Через цілу Світову війну та повоєнні десятиліття. А золотої осені 1939‑го Шульц перелякано повзає полотном, гарячково згадуючи римські та єгипетські канони зображення володарів і світодержців. Він напружується, намагаючись не образити таємничий дух східного деспота. Таким ми його і залишимо. Залишимо, знаючи, що йому не судилося ані вжитися в ритми єгипетського живопису, ані пережити тодішніх деспотів.
Хтозна, можливо невдовзі українські художники позгадують, як свого часу малювали портрети Леніна і членів Політбюро. І знову малюватимуть портрети з невловимою присутністю Рамзеса ІІ. Адже чергова епоха згасає не в примиренні, а в загравах неспокою та ненависті. Всі проти всіх. І ніхто не хоче працювати. «Нащо? – питають – для чого? Щоби чергова банда перетворила овочі тої праці на інвестиції в економіку Швейцарії?». Тут теж є рація. Хвіст не рятує слона від різкого закінчення.
