Володимир Єшкілєв Кожна країна в певну епоху переживає розквіт одної наукової галузі, яка стає ніби «головною наукою» країни. Така домінуюча наукова галузь визначає національні або імперські орієнтири (перспективи) на кілька десятиліть. В Німеччині першої половини ХІХ століття такою «головною наукою» була класична філософія, яка створила світоглядні передумови об’єднання німців в єдину державу. Розквіт теоретичної механіки і фізики в СРСР у 20-30-х роках минулого століття багато в чому обумовив і перемогу у Великій Вітчизняній війні і космічно-ядерні успіхи радянського військово-промислового комплексу у післявоєнний період.
В Україні після 1991-го року для більшості наукових галузей настали часи занепаду і здичавіння. Особливо деградували природничі науки. В гуманітарній галузі, яка за радянських часів і без того пасла задніх, ці процеси не були такими відчутними, як, скажімо, у фізиці чи в теоретичній хімії. Окрім того, на Заході, де радо приймали українських математиків, фізиків, кібернетиків, помітного попиту на гуманітаріїв «марксистсько-ленінського профілю» не спостерігалось. На тому тлі один із підрозділів «гуманітарівки» почав бурхливо квітнути. Йдеться про комплекс мовознавчих і літературознавчих дисциплін.
Саме філологія стала «головною наукою» незалежної України. Це виявилося несподіванкою для тих аналітиків, які, слідуючи західним схемам, очікували, що в новій державі авангардну роль відіграватимуть економічні науки та юриспруденція. Але з ними в нас не склалося. Економіка і право виявилися заважким тягарем для суспільного мислення населення, зорієнтованого на обробку присадибних «соток». Після важкої праці на томатних грядках ані таблиця Кене, ані норми конституційного права якось не лізли у стомлені сонцем голови українських обивателів. Зате в ці голови легко застрибували вірші і пісні. І стрибали в тих головах, стрибали, стрибали…
Тому рік за роком філологія почала завойовувати чільне місце в нашому інтелектуальному просторі. Все навколо перетворювалося або на прикладне мовознавство, або на «задні двори» Її Величності науки про слово. Першою впала власне література, де запанували професійні філологи і де за мовними іграми вже не можна розібрати нічого – ані сюжету, ані персонажів. Усі вправляються в мовленні, всі промовляють цитатами, якщо не з класиків, то з Подерв’янського. Хоча на вулицях пересічні люди спілкуються зовсім іншими словосполученнями. Але яке до цього діло жерцям словникових храмів? Другою жертвою стала журналістика. Вже мало хто спроможний скласти вправний репортаж з місця події. Зате глибоких знавців усіх правил використання літери «ґ» — дофіґа й ще трошки.
Мовна проблематика неодноразово мусувалася на найвищих рівнях. Років зо п’ять тому ледь не прийняли якусь там реформу, яка повертала офіційне мовлення чи не до канонів кінця позаминулого століття. Але тоді вчасно схаменулися, виявивши, що у полтавських селян доби Куліша і Лесі з невідомих причин не знайшлося слова для позначення дисплею. Тим часом «мовознавчий вірус» перекинувся на політику. Там почалися «мовні війни», і після титанічних солідарних зусиль громади кілька політиків-східняків забалакали бридким суржиком, котрий вони й донині щиро вважають українською мовою. Деякі від такого щастя пустили сльозу. Але, попри сподівання, решта лівобережних владних мужів на все забила і продовжує спілкуватися совкомовою, здалеку подібною до російської. Але тепер вже не тому, що погано вчилися у школі, а через незламну принциповість. Тепер вони теж «прі дєлах». Тобто, на твердому узбіччі політичної філології.
Наша «головна наука» поступово починає визначати долю держави. У технічній сфері ми вже не сподіваємося «догнати і перегнати» розвинені країни. З філософією також далі «космічного призначення яйця» думка чомусь не йде. Навіть, коли сильно пхають, все одно не йде. Напевне, тому, що на яйцях далеко не заїдеш. Залишається плекати незайманість і сакральність мови. Адже це не потребує специфічних розумових зусиль.
