Володимир Єшкілєв Колись монархія була способом організації суспільства. У двадцятому столітті монархія перетворилася на спосіб перечікування світу. Вони існують всупереч кривавим хвилям спрощення: імператори і принци, королеви і великі князі, правлячі духовні лідери і спадкові диктатори. Володарі туристичної напівреальності, суверени глянцевих сторінок, церемоніальні тіні світової олігархії. Уламки великих Домів, генетичні залишки вітринної послідовності людства.Вони дивом пережили найстрашніші спазми бидлократії. До комфортного постмодерного берега ХХІ століття доплило лише кілька правлячих родин. Їхні діди були свідками всесвітнього повстання одномірних людей. Їхні батьки намагалися довести, що шляхетність також має добавлену вартість. Їм, теперішнім, вже не треба нічого доводити і нікого переконувати. Демократична ілюзія тихо вмирає під звуки рімейків. Ніхто, окрім затятих ентузіастів, вже не тішиться з падіння трьохсотлітньої династії Шах у Непалі. Аналітики лише сперечаються, коли саме в тому Непалі буде встановлено комуністичний режим.
Монархи тепер живуть і правлять довго. Рекорд тривалості правління серед суверенів Британії, що належить королеві Вікторії (1837?1901), невдовзі буде побитий її праправнучкою, яка займає трон з 1952 року. Таїландський король Рама Дев’ятий Пуміпон Адун’ядет два роки тому вступив у сьоме десятиліття щасливого правління. Сімдесять три роки очолює тибетських послідовників Дхарми Чотирнадцятий Далай-лама Лозон Дзантен Чжамцо Нгаванг. В розквіті сил королева Маргарита Друга, яка тридцять шість років очолює данський Королівський Дім.
Тридцять три роки займає престол Іспанії Хуан Карлос. Монархам немає куди спішити. За ними — століття династійної тяглості, перед ними — нова доба, у якій демократичні режими сучасного типу мають мало шансів на виживання. Древні Доми і очільники духовних традицій впевнено чекають свого часу.
Час ставить істини епохи під сумнів. Себто, не заперечує істин як таких, але ставить їх під сумнів. Ставить, немов хом’ячка під бетонну плиту, підвішену до стріли баштового крану. Це відбувається навіть не тому, що кожна нова епоха виробляє свій власний набір «правд». Здається, все значно складніше. Якась «вічна істина», стверджують мудрі люди, могла би врешті-решт перебороти емпіричний зміст нових часів, з їхніми новими філософіями, інтелектуальними модами та розумовими захопленнями.
Але проти неї виступають не придумані людиськами «фабрики новизни»; проти неї на прю стає сама форма часу, його глибинна силова сутність. Теперішня форма часу є союзницею монархії. Можна навіть сказати так: час поволі набуває монархічної форми.
Час завжди пропонує нам не тільки «те, що відбувається», але й «те, що могло б відбутися». Невідбута історія нікуди не щезає. Як би там комусь не хотілося, не щезає та й усе. Вона живе десь у таємних криївках сподівань та замовчувань. Ховається у писаннях дисидентів. Повторюється у ритуалах таємних згромаджень. Нашіптується та наспівується над колисками. А потім вона виходить в реальність через століття — коли ніхто вже й не очікував воскресіння тих її вбитих або загнаних у підпілля «правд» — і тоді усі затверділі істини цвинтарів воленс-ноленс стають під бетонну плиту сумнівів.
Єдине, що може спасти істину від часу, це допущення множинності світів. Це зрозумів ще Лейбніц. Якщо світів багато, то все, що не відбулося в нашому світі, відбудеться «десь там, в інших». Може тому у писаннях фантастів майбутнє належить монархіям.
Адже фантасти — теж ніби провидці. І всі ті пророцтва Галактичних Імперій не випадкові.
Випадкового взагалі не буває. І хтозна, можливо правнуки теперішніх населенців Землі будуть вивчати демократію лише як невдалий спосіб знайти рівновагу між особою і вимогами часу.
