Її часто порівнюють з Квіткою Цісик за голос і любов до української пісні. Співачка та скрипалька зі Львова Оксана Муха багато гастролює в Україні та за кордоном. 8 січня буде у Франківську, цього разу – з програмою «Різдвяний вечір».
Для «Репортера» співачка знайшла вільні 40 хвилин для неспішної розмови «про все».
– Оксано, в дитинстві мріяли саме по музику?
– Так, без неї не уявляла свого життя. Тато – музикант, грає на акордеоні. Його друзі часто після репетиції залишали у нас вдома інструменти, і я на всіх пробувала грати. А ще змалку співала, уявляла себе на сцені. Коли вступала до музичної школи, мені було все одно, на якому інструменті грати, просто хотіла бути з музикою. У приймальній комісії подивилися на мої руки й порадили скрипку. Це – найскладніший з інструментів, який забрав весь мій час. Спершу я навіть забула про головну мрію – співати.
– Але мрія вас наздогнала?
– Я грала в оркестрі й завжди підспівувала всі пісні. Директор почув і без мого відома влаштував прослуховування в хорову капелу «Дударик назавжди». Їм сподобався мій голос, і так почався мій професійний шлях співачки. Потім я виграла конкурс Квітки Цісик, створила альбом народних пісень «Re:sheto» – у дуже гарних оранжуваннях вже покійного Романа Мельника.
– Чи не дратує те, що вас постійно порівнюють з Квіткою Цісик?
– Дратувало б, якби порівнювали з Потапом чи Настею Каменських. А порівняння з Квіткою дуже достойне. Боляче тільки, коли люди кажуть, що я її копіюю. Це – мій природний звук, я не створюю його штучно.
Насправді, я відчула, що продовжити роботу Квітки Цісик – моя місія. Вона задала нам такий класний рівень! Її пісні житимуть вічно, їх просто потрібно співати.
Читайте: Ірма Вітовська – людина тижня за версією «Репортера»
– Чи пам’ятаєте, як вперше почули Квітку Цісик?
– Звичайно. Ми були з сім’єю в Карпатах з наметами. Слухали різних виконавців і серед інших тато включив касету Квітки. Я пригадую той вечірній ліс, запах вечері, її голос. Не пам’ятаю пісні, лише людину, яка з’явилася в моєму житті і є в ньому досі.
У США я зустрічалася з її сином Едом і двоюрідною сестрою Майєю. Я б ніколи не повірила, що дотулюся до них так близько, що в них буде така довіра до мене. Її родина прислала нам оригінальні Квітчині компакт-диски. Вперше в Україні вони легально, з оригінальним штрих-кодом.
– Переважно ви співаєте відомі пісні. Не плануєте сконцентруватися на авторських?
– Донедавна я не зустрічала композитора, який би написав пісню, щоб мене зачепила. Але мені дуже подобається композиція «На маленькій планеті». Її Іван Леньо написав для «Kozak System». І ще є кілька пісень, які мене полонять, тому, можливо, за рік і набереться авторський альбом. Але я не перестану переспівувати відомі українські твори, бо тоді вони просто зникнуть. Зараз усі женуться за успіхом, шукають пісні, які були б ротаційними, тож вони й виходять однаковими. Композиції, які співаю я, – на все життя, вони завжди будуть круті.
– Але українська культура таки стає модною. Як популяризувати її надалі?
– Потрібно, щоб кожен займався своєю справою. Бо якщо кожен пхається в музику, навіть не маючи таланту, це нищить культуру, попри те, що її стає так багато. Виходить низькопробний продукт, потім його піарять, і 90 % слухачів це слухають. Шоу-бізнес – це перекотиполе, а українська естрада має бути змістовною, якісною.
– Чи не заважає кар’єра особистому життю?
– Дуже заважає, особистого життя немає. Я не знаю, як інші виконавці знаходять баланс. Ми із сином разом прокидаємось, робимо уроки, я його забираю зі школи, але потім зникаю на два дні, а він залишається з моїми батьками. Це складно. Іноді сумно, самотньо, хочеться плакати. Але потім я бачу на концерті повний зал людей, вони виходять з нього щасливі, значить, я продукую щось для них. Якщо ж почну будувати власний комфорт, то перестану творити для людей.
– Чим відрізняється аудиторія в різних містах?
– Ні, до мене завжди приходить зріла достойна публіка. На жаль, мало молоді. Я розумію, що вони цікавляться іншим, але, сподіваюся, теж прийдуть, коли ідентифікують себе національно.
В інших країнах аудиторія різна. У діаспорі переважно приходять сім’ї, від молодих до стареньких. От у Данії, наприклад, традиційно приводять дітей.
– Їздили з концертами на Донбас?
– Так, цього року на День незалежності була в Сєвєродонецьку, Попасній, Покровську. Це були концерти для військових і місцевого населення, яке відчуває себе українцями. Людей було небагато, десь 200. Концерт відбувався повністю на закритій військовими території, перевіряли, чи ніхто не проніс зброї. Ми мали охоронців, які супроводжували нас навіть до туалету. Люди, які прийшли, підспівували українською. А ще, коли ми зупинялися на блок-постах і співали військовим, щоб підбадьорити, вони плакали.
Читайте: Євгенія Бардяк: “У час війни влада практикує обмеження і так вивчає, як відреагує суспільство”
Але було по-різному. Пам’ятаю, стояла біля готелю у футболці з тризубом і написом «Слава Україні», а навпроти з «АТБ» вийшла сім’я. Чоловік накинувся на мене з матюками… Відсоток людей, з якими можна будувати державу, там дуже низький. Зараз усі ставлять питання мови, а це там зараз чи не останній пункт. Треба привести до них цю мову в музиці, у фільмах, книжках, щоб вони полюбили її. І їм теж треба йти назустріч, бо по-іншому не вийде.
– Чи маєте улюблене місце у Франківську?
– Ще ні. Не встигла відчути місто. Ми, як звичайні музиканти, бачимо майданчик, на якому працюємо, і свою гримерку. Справді, треба обов’язково погуляти і знайти тут своє місце.
– Що особливого у концерті «Різдвяний вечір з Оксаною Мухою», який відбудеться 8 січня?
– Я хочу бути ближчою до франківців. Ми були у вас навесні з піснями, які виконувала Квітка Цісик, а також з авторськими композиціями. Цього року планую привезти неймовірне Різдво, з особливими оранжуваннями. На концерті публіка побачить нашу Україну дуже широко – те, як колядують у різних містах, які не схожі між собою колядки є у нашої нації. Я хочу, щоб ми гордилися тим, що в нас є.
– А як ви святкуєте Різдво?
– Зараз – на сцені. А у дитинстві це були родинні вечори у бабці в селі, церква на Різдво, колядки. Приїжджали до Львова, водили козу. Я набиралася цієї різдвяної радості й тепер можу віддавати її на сцені. Але у Святвечір не виступаю. Ще зазвичай намагаюся звільнити сам день Різдва, але цьогоріч не вийде – люди потребують моєї коляди, тож я їду.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.