Минулого тижня до Франківська приїхав мандрівний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Основні покази вже відбулися. Це були стрічки про посттравматичний синдром, війну, права жінок, торгівлю людьми.
Регіональна координаторка фестивалю від ГО «Молода Просвіта Прикарпаття» Євгенія Бардяк розповіла «Репортеру», чому вже 11 рік привозить стрічки до Франківська і для чого знімають таке кіно.
– Євгеніє, за чим люди йдуть на документальне кіно про права людей?
– Коли був Майдан, ми показували у Франківську фільм «Доволі! До волі…» про мирні протести 19 грудня 2010 року в річницю виборів Президента Білорусі. І я дивилася на ті події та бачила все те ж, що відбувалося у нас на Майдані – як людей розганяли, били, кидали у в’язниці. Ці стрічки показують події в інших країнах, аби передбачити й запобігти тому, що може статися, або показати те, як протидіяти, що робити в таких ситуаціях. Такі фільми розвивають здатність критично мислити, бо дивишся збоку, аналізуєш і бачиш, як робити в тій чи іншій ситуації.
– Тобто фільми показують не лише проблеми, а й спосіб їх вирішення?
– Так. Ми привозили, наприклад, фільм «Стираючи Девіда». Британець провів експеримент, аби довідатися, наскільки його можна простежити і чи може він сховатися від системи. Він показав сценарій, як дізнатися про людину все – від і до. Навіть чеки й квитанції, які ми викидаємо до смітника, при потребі можна знайти і проаналізувати. Це не говорячи про електронні платіжні системи, соцмережі… Ця тема прав людини теж нині дуже актуальна, бо ми часто не задумуємося, наскільки безпечним є наш інформаційний простір.
– Українські стрічки є в програмі?
– Відсоток якісних українських документальних фільмів щороку збільшується. «Українські шерифи» Романа Бончука навіть претендував на «Оскар» у документалістиці – потрапив у короткий список. Кіно – це інструмент, яким треба користуватися. От коли у Франківську активісти виступали проти забудови озера, ніхто цього не фіксував на камеру. А за п’ять років можна було назбирати сильний матеріал. І сьогодні ми могли б зробити кіно та розповісти усьому світу історію протесту проти незаконних забудов. Тоді б про це дізналися мільйони і вплив був би шалений. А так люди попротестували, втомилися, почали жити своїм життям і все залишилося як є.
Читайте також: Суд визнав порушення авторських прав щодо текстів про героїв Небесної сотні. І це все
– Коли в країні все гаразд, то й з правами людей, мабуть, простіше. А в нас вже п’ять років триває війна…
– Так, на сході України полонених катували найбільше в 2014-2015 роках. Тоді їх били, відрізали руки, ґвалтували. Одній жінці намагалися вибрати око ложкою. Є група людей з коаліції «Справедливість заради миру на Донбасі», яка це відслідковує і формує справи, пише аналітичні звіти, говорить про це в Україні й за кордоном. Тож катувань стає менше, бо це є небезпечним для самих виконавців. І нині полонених уже не катують. Якби ми це не відслідковували, не документували й не передавали справи до Міжнародного кримінального суду, то дотепер ніхто б не боявся покарання. І для цього теж потрібно, щоб більшість не мовчала і на слуху були справді важливі питання.
У час війни влада практикує обмеження і так вивчає, як відреагує суспільство. Коли ми згідні на маленькі заборони, як от заборона російських сайтів чи фільмів, то потім одного разу більшість не зчується, як їм заборонять виходити на вулицю, протестувати чи висловлювати свою думку, потім заборонять скаржитися, почнуть катувати і заборонять говорити про це вголос. Я, певною мірою, перебільшую. Але заборона – не вихід і це не про демократію загалом. В людей треба виховувати критичне мислення. Ми маємо навчитися, що більшість сайтів країни-агресора є пропагандистськими і свідомо оминати їх. Не треба культивувати рішення, які утискають права людей.
– Чи можливо, зовсім нікого не утискати?
– Більшість прав людини, окрім двох, мають обмеження – в жодному разі не можна застосовувати катування, навіть у час війни, і не можна брати людей у рабство. А інші права можуть порушуватися. Наприклад, право на життя – коли терорист погрожує всіх підірвати у супермаркеті. Тоді поліція має зробити вибір – чи застрелити його одним пострілом в голову, чи зберегти його право на життя і тоді може постраждати багато людей. Чи от право на свободу в злочинців обмежене, бо вони є загрозою для інших. Та застосовувати катування не можна в жодному разі – під дією тортур людина може взяти на себе злочини, яких не скоювала. У Європейському суді з прав людини є такі справи і з України їх достатньо. Як от, Іван Нечипорук, який 7,5 років відсидів за чужий злочин. І одного дня це може прийти в життя будь-кого – просто не там опинитися і на тебе покажуть пальцем.
Читайте також: Наші у Брюсселі. Франківчанка – про українських полонених та стурбованість європейців
– Коли говоримо про права людей, одразу на думку спадають люди з інвалідністю, внутрішньо переміщені особи, люди з іншим кольором шкіри. Це ж насправді не зовсім так?
– Права порушуються звично стосовно певних меншин. Але це можуть бути різні групи людей. Наприклад, група, що протестує проти забудови озера. На цих людей чинять тиск – за ними слідкують, їх залякують, правоохоронна система їх не захищає і вони стають меншиною. Хоча зовні нічим не відрізняються. І якщо більшість їх не відстоїть, не буде солідарною, то меншина може постраждати навіть фізично, як це було з Катериною Гандзюк – вона виступила проти системи і її вбили. І хто проти цього виступає? Окремі правозахисники, окремі люди включаються, а є й такі, які просто за цим спостерігають чи навіть вважають, що так і має бути – «добре, що в мене все добре». Якщо актив придушити, вони не будуть сколихувати суспільство до роздумів. І поки більшість мовчить, то це все відбуватиметься. Маніпулятори добре знають, що людину треба залякати, аби вона не виступала, бо найбільшою цінністю для кожного є відчуття безпеки.
– У Франківську маємо приклад традиційних вже маршів з вигуками «одна нація – одна раса» чи постійних звернень облради проти одностатевих пар. І більшість якраз мовчить.
– Як починалося все на Донбасі? Теж вийшли марші – для сходу України на перший погляд нормальні. Ті проросійські люди, напевно, сто разів виходили вже, особливо 9 травня. А тут вийдуть праворадикали – дуже зручна картинка для російської пропаганди, яка не соромиться на міжнародних майданчиках розповідати про фашизм в Україні. І звідки ми знаємо, що через місяць війна не почнеться тут у нас, бо так буде комусь геополітично вигідно? Тому до таких маршів треба ставитися вкрай обережно.
