«О, дивіться, вже летить!». Усі активно закрутили головами та націлили фотоапарати. Перший літак йшов не дуже голосно та невисоко, десь за 600-800 метрів. Через кілька секунд Іл-76 прогудів над генералами й журналістами та почав засівати небо куполами. Згори почулися постріли…
Вести вогонь по наземних цілях, спускаючись на парашуті, дуже непросто. Американці цього майже ніколи не роблять, а для українських десантників така практика є звичною.
 З неба в бій. На «Бурякову ниву» десантувалися понад 450 миротворців |
Українсько-американські тактичні навчання «Рапід Трайдент» (швидкий тризуб) проводяться на Яворівському полігоні з 1995 року. Але цьогорічні (26 липня – 6 серпня) стали найбільшими в Україні та одними із наймасштабніших у Європі. Участь у них взяли понад 1600 військових із 13 країн: України, США, Канади, Білорусі, Польщі, Молдови та інших. Нинішні маневри коштували більше 3 млн. доларів, фінансували їх американці.
Минулого четверга на полігон прибула поважна делегація з півсотні осіб – українських і закордонних генералів, дипломатів з усіх країн-учасниць. Гостей потішили багатьма атракціями, а почали з десанту.
На широке поле під назвою «Бурякова нива» за чотири заходи стрибнули понад 450 парашутистів. До речі, грузилися десантники у Франківську, на аеродромі 114 бригади тактичної авіації – наразі він єдиний у Західній Україні може прийняти й американські С-130 «Геркулес», і українські Іл-76.
Під великий десант і легенду придумали – серйозну. Багатонаціональний підрозділ мав впасти з неба на умовну країну «Кафірістан», знайти та знешкодити тамтешніх бойовиків, врятувати мирних мешканців і передати контроль місцевій армії. Десантування вразило. Коли над твоєю головою раз за разом пролітають важкі повітряні машини, а з них десятками валяться міцні хлопці, стає трохи шкода тих бойовиків. Хоча, звісно, у справжньому бою все може бути не так красиво…
Після стрибків десантникам подякували за службу в. о. начальника Генштабу ЗСУ генерал-лейтенант Володимир Артюх та американській тризірковий генерал Марк Хертлінг. Найкращих нагородили відзнаками.
Потім українські військові хіміки обробляли умовно заражену техніку (чітко та злагоджено), американський спецназ звільняв заручників (швидко та голосно), а серби супроводжували конвой (без ексцесів). Загалом, було цікаво, особливо з коментарями наших військових.
«Американці приїхали зі своїми продуктами та французькою водою, на наші харчі спочатку дивилися з величезною підозрою, – каже військовий журналіст, підполковник Тарас Грень. – Але зараз уже розпробували, їдять. Адже з їхнього сухого пайка за великим рахунком можна скуштувати хіба шоколад, а наша ковбаса хоча би пахне м’ясом». Взагалі, стосунки «наших з їхніми» у журналістському колі обговорювали особливо жваво. Загальний висновок – «усі молодці, але наші таки кращі».
Наприкінці присутнім продемонстрували напад на блок-пост. З десяток молдавських вояків атакували об’єкт, який охороняли такі самі молдавани. Відстань між супротивниками – метрів сімдесят, патрони холості. Нападники завзято рвонулися на штурм, отримали гідну відсіч і попадали у траву. Почалася «лежача» перестрілка з перекотуваннями й перебіжками. Час від часу «убиті» піднімалися та знімали каски.
Влучний постріл безпомилково визначала система імітації двостороннього вогневого контакту «Miles», якою обладнані зброя та одяг солдат. За сучасними мірками, принцип її роботи доволі простий: лазер на автоматі – датчики на одязі (невеличкі, розміром приблизно з монету на п’ять копійок). Кожен холостий постріл активує промінь. Якщо він потрапляє на датчик, то система реєструє влучання, а сам «убитий» отримує відповідний сигнал. Потім усі дані аналізуються. «Miles» дає учасникам майже повне відчуття реального бою, лише без крові.
Серед нападників втрати були більшими. Врешті вони відступили. Командири відзвітувалися перед генералами.
Загалом високоповажне командування високо оцінило дії усіх миротворців. Українські та закордонні генерали в один голос говорили про необхідність такого спільного вишколу та зростаючу злагодженість дій багатонаціонального контингенту.
Отже, в разі чого той «Кафірістан» врятують. А от натівський сухий пайок, справді, апетиту не викликає. І як вони воюють на таких харчах?
Фото Вадима Войтика
Comments are closed.