Легенди скельного монастиря у Розгірче - що ховається за 110 км від Франківська

Деяким туристичним об’єктам ідеально відповідає прикметник – партизанські.

Ні, це не криївки УПА. Йдеться про місця, куди без GPS не доберешся, адже вони дуже добре заховані. Скельний монастир у Розгірче – саме те, пише “Репортер“.

Тут розгортаються гори

Ця обитель не належить до розкручених пам’яток. Навіть люди, які люблять подорожувати, при слові «Розгірче» здивовано піднімають брови, після чого питають: «А де це?». Відповідаю – Львівська область, 110 км від Франківська. Правда, там ще є невеличка плутанина з адміністративною локалізацією: одні джерела кажуть, що то Стрийський район, інші приписують пам’ятку Сколівщині. Річ у тім, що село Розгірче належить до Стрийського району, але скельний монастир розташований за ним, де починається територія Сколівського.

З Івано-Франківська найкоротша дорога туди пролягає через Долину й Болехів. Уже перед Стриєм, за кількасот метрів перед мостом через однойменну річку, в селі Миртюки треба повернути ліворуч. Далі проїжджаємо Братківці, Жулин і Семигинів, доки не опиняємось у Розгірчому. На карті тоненька ниточка того путівця викликає великі побоювання, але в реальності все нормально – рівний асфальт, місцями навіть кращий, ніж на Стрийській трасі.

Читайте Шедевр архітектора Главки або що ж найкраще в Чернівцях (ФОТО)

У самому Розгірчому треба трохи попетляти. Послуги навігатора будуть не зайвими, а якщо його нема – питайте у місцевих. Вони із задоволенням покажуть дорогу до монастиря, бо він тутешня гордість.

Втім, великого потоку туристів сюди поки що не видко, тому й інфраструктури – жодної. Вузенькі сільські вулички, потім ґрунтова дорога, де після дощу гарантовано сяде великий автобус. Наприкінці – велика галявина зі стендом, присвяченим героям Небесної сотні. Все. Жодного вказівника, яток з сувенірами, лавочок зі столиками, навіть смітників…

Але місця тут дуже гарні. Прямо перед тобою починаються Карпати. У буквальному сенсі. Розгірче лежить у долині, а одразу за селом височіє вкрита зеленим лісом стіна. Народний переказ каже, що село і назву свою отримало через те, що тут «розгортаються гори».

Найцікавіше – на другому поверсі

Якщо приїхали влітку, то не поспішайте одразу на пошуки монастиря. Довкола галявини, де зупиняються машини, є густі зарослі дикої малини. Вона надзвичайно солодка, можна зробити невеличку зупинку – поласувати ягодами.

Читайте Тустань дивиться згори або мандрівка у IX століття (ФОТО)

Праворуч від стенду Небесної сотні до лісу тікає пішохідна стежка. Трохи дивно, адже навігатор показує протилежний напрямок. Втім, інших доріжок довкола нема, тому йдемо тією, що є. Перше, що кидається в очі, – густий зелений мох, тут його повно. Він нагадує м’який килим, який так і запрошує присісти, а то й прилягти. У гуцульських Карпатах таке «покриття» рідко де побачиш. Можливо тому, що місцевий ліс вкритий виключно листвяними породами дерев, жодних тобі смерек і ялин.

В лісі стежка одразу круто забирає ліворуч і вгору. Перейшовши дерев’яний місток, метрів за 50 можна побачити велику брилу каміння. Це й є кінцева точка нашої екскурсії. Зблизька одразу пригадується поселення гобітів з «Володаря кілець» Толкіна. Скеля якась кругленька, має купу прорубаних вікон і дверей, кам’яні сходи на другий поверх. Чесно, навіть не здивувався б, якби ото раптом вийшов Фродо Беггінс і запитав: «Чого приперлися?».

Якщо хтось очікував побачити глибокі катакомби на кшталт лаврських печер, то його чекає розчарування. Тутешній монастир невеличкий, має лише три приміщення. Але він двоповерховий!

На нижньому ярусі є велика кімната, яку дослідники ототожнюють з житловим приміщенням. Навіть якщо уявити, що монахи спали на двоярусних ліжках, які стояли впритул, наче у казармі, навряд чи тут помістилося б більше 20 людей. Хоча, сюди легко влізуть і трьохярусні нари, адже висота від підлоги до стелі 3,5 метра. Сьогодні там репродукції ікон, пластмасові квіти та статуя знятого з хреста Ісуса, що навіює асоціації з Гробом Господнім. Лівіше від братської келії є кімнатка без вікон. Вважається, що це комора, де братія зберігала харчі.

Читайте Чи справді у Франківську знайшли Тисменицьку браму та що тепер – версія історика

Та найцікавіше – нагорі. Туди ведуть 18 вибитих у скелі сходинок. Напевно, колись вони були зручним, але зараз стерлися, і туристам доводиться бути обережними, аби не гепнутись у цьому святому місці. Весь «другий поверх» займає церква. Як тільки переступаєш поріг, тебе одразу охоплює відчуття спокою та захищеності. Одна туристка навіть сказала, що в неї перестала боліти голова, яка мучила її зранку. Можливо, тут б’є сильний потік позитивної енергії? Стіни печери вкриті численними написами. У путівниках йдеться, що найстарший датований 1675 роком, але ми його так і не знайшли.

Перед печерою-церквою є тераса, з якої можна піднятись на самий верх скелі. Там стоїть дерев’яний хрест, встановлений чорнобильцями. Звідси відкривається гарний краєвид на долину Стрия і село Розгірче.

Звідси ж починається стежка, яка веде до двох великих каменів, вони – за півсотні метрів від основного скельного масиву. Вважається, що це була брама монастиря, який у давнину оточував дерев’яний частокіл. Далі доріжка робить невеличкий гак і спускається до мостика, звідки ми й починали знайомство з обителлю. Коло замкнулося.

Чи то монахи, чи то розбійники

Хто й коли видовбав ці печери? В літературі зустрічається твердження, що це колишнє язичницьке капище. Втім, у Карпатах будь-який цікавий об’єкт пов’язують з поганськими святилищами. Для прикладу, згадаймо «кам’яні фалоси» професора Кугутяка у Терношорській Ладі.

Також виникнення монастиря пов’язують із татаро-монгольською навалою, коли спалили Києво-Печерську лавру, і кілька монахів, яким пощастило врятуватися, заснували тут скит. Хоча, перша офіційна згадка про монастир у Розгірчому датована 1460 роком.

У 1847 році у Львові вийшла книга художника й мандрівника Мацея Богуша Стенчинського «Околиці Галіції». Він відвідав монастир, який на той час був вже давно закинутим, зробив цікаву замальовку та поділився власними спогадами. Художнику запам’яталось, що стіни келії рясніли автографами численних туристів, а в темній коморі хтось довго вишкрябував величезне слово «Miłość», тобто «Любов». Селяни переповіли йому цікаву легенду про походження печер.

Ніби колись давно жили там два брати. Вдень вони мирно сапали на городі, а ввечері виходили на велику дорогу і промишляли розбоєм. Награбоване ховали у горі. Порода тут була м’яка, наче глина, тож місцеві «опришки» без проблем викопали собі просторе приміщення. Була у братів старенька мама, яка нічого не знала про додатковий підробіток синочків. Коли ж раптом довідалась, то прокляла дітей. Вони пішли жити у печеру, але скеля затверділа, і розширювати свою криївку далі розбійники вже не могли.

Втім, це не єдина легенда, пов’язана з тутешніми місцями. Більш відомою є історія про те, як на село напали татари. Селяни укрились у скельному монастирі та разом з монахами тримали оборону. Ворожий полководець кидав свої війська на приступ, але вони відкочувались від стін обителі з величезними втратами. Справи у татар йшли щораз гірше. Врешті-решт, вони відступили, а село так і назвали – Щоразгірше, Розгірче.