Сучасна політика зрощена на кіно і літературі. Можливо, майбутня зростатиме вже на чомусь іншому, але ця вилізла з екранів і сторінок. Саме «вилізла», а не «зійшла». Тому що «сходять» при світлі сонця або прожекторів. А вилазять вночі, обтрушуючись від пилу і лякаючи принагідних щурів.
З кіношних картинок та літературних образів люди ліплять свої мрії та сподівання. Й не лише ті люди, котрі ставлять хрестики і галочки біля прізвищ у бюлетенях, але й ті, які створюють саму політичну реальність, пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій колонці у “Репортері”.
Два десятиліття тому перед одним колишнім одеситом, а тоді московським політтехнологом, дуже багаті і впливові дядьки поставили завдання знайти спадкоємця Єльцину. Й не просто спадкоємця-«костюм», а улюбленця мас, за якого народ проголосував би сам (ну майже), без вкидань і приписок. Колишній одесит почухав потилицю і пішов думати.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про базис і надбудову
Продовження цієї епічної історії я чув як мінімум у трьох варіантах. Як би там не було насправді, але, врешті-решт, мандрівний син Одеси через низку досліджень виявив, що серед усіх різноманітних образів, створених за два століття російською літературою, тамтешній народ найбільше любить-поважає не хрестоматійних Онєгіна з Болконським, не Чапая з Пєтькою й навіть не стражденно-пропагандистські тіні піонерів-героїв, а штандартенфюрера Штірліца, створеного уявою письменника Юліана Ляндреса, більш відомого під публічним псевдо «Семьонов».
Так зі сторінок Ляндресової епопеї в політику виліз той відставний шпигун, що нині ворохобить глобальну гичку. Те саме й в Україні. Всі з ешелону виборних політиків мають своїх кіношних та літературних прототипів. Починаючи від принцеси Леї з «Зоряних війн» і закінчуючи сотниками та іншими вакулами з екранізованих за радянських часів оповідань Гоголя.
Мистецтво конструює реальність. Політика підлаштовується під реальність, шукаючи архетипи в мистецькому полі. Політика проектує себе як роман з продовженням або ж багатоепізодний серіал, поступово виводячи на сцену персонажів і спостерігаючи за реакцією глядачів. Сучасне мистецтво – contemporary art – також прагне політики як фронтального перформенсу. Політика і мистецтво невдовзі переплетуться в нерозривних обіймах. Судячи з президентських рейтингів Вакарчука і Зеленського, вже переплелися.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про бентежний надлишок народності
Найбільш далекоглядні з політиків зрозуміли, що той застебнутий на всі гудзики стиль політики, який склався у XIX столітті, вже врізав дуба. Що навіть у такій провінційній державі як Україна закінчилася доба «яснооких підпасків» і «міцних господарників». Що піпл вимагає нового стилю, де раціональне разом з ірраціональним будуть подаватися в зомбоящик дрібно нарізаними, ретельно змішаними, під гостро-популістськими соусами та приправами.
Як у мистецтві, так і в політиці зникає поділ на «високе» і «низьке». Як у мистецтві, так і в політиці стираються кордони між жанрами і напрямами. Те, що півстоліття тому вважалося лівим, вже давно не ліве і праве вже давно не праве. Принци одружуються на дівчатах з пролетарських кварталів, а комуністичні бонзи на требах прислужують митрополитам.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про сліпучий морок майбутнього
Світ стає сценою велетенського фестивалю. І грошові потоки вже не ховаються за її лаштунками. Вони течуть просто перед очима глядачів, спокушаючи їх вибігати на сцену та підтримувати дійство. Фестиваль розгортається, захоплюючи все своїми крилами. Можливо ті, хто читає ці рядки, думають, що вони все ще серед глядачів. Що можна замовити попкорн і чекати на антракт. Ви помиляєтесь. Глядацького залу на цьому фестивалі не передбачено. Як і антракту.
Comments are closed.