Виконавиця головної ролі у культовій виставі “Солодка Даруся” — актриса Івано-Франківського облмуздрамтеатру Галина Баранкевич — розповіла про свій проект “Легенда святого Різдва”, а також про історію своєї родини.
“Легенда святого Різдва” — це спроба адаптувати старовинні різдвяні традиції для сучасної аудиторії, зберігаючи і сенс традицій, і їх атмосферу. Це не перший авторський проект заслуженої артистки України Галини Баранкевич на сцені рідного театру. До того ж Галина — чудова співачка. На рідній франківській сцені вона грає ще зі студентських років (2006-го багатьох вразила у виставі “Маруся Чурай” за Ліною Костенко).
Але, без перебільшення, велику, всеукраїнську славу актрисі принесла головна роль у “Солодкій Дарусі” режисера Ростислава Держипільського за мотивами роману Марії Матіос. Сьогодні в репертуарі Галини Баранкевич багато різножанрових вистав: “Енеїда”, “Нація”, “Слава Героям”, “Гамлет”. Тим часом актриса прагне й певною мірою автономного творчого руху, пише “Репортер” з посиланням на DT.UA.
— Пісня — і є той світ, що паралельний моєму акторству, — розповідає Галина Баранкевич. — Так, я актриса, обожнюю театр. Але спів — моя душа, сутність, сповідь. Це те, що роблю з дитинства. Те, без чого, я думаю, і моя театральна творчість не могла б бути повною.
Відповідно, такі проекти — не просто ідеї, це — пережите і наболіле.
Якщо говорити про музичну феєрію “Легенда святого Різдва” — то ця тема непокоїла мене років три. Відколи в наше життя стали дуже стрімко й активно вкорінюватися свята інших країн. І мене все більше спантеличувало й засмучувало: як це так? У кого в кого, а в українців є вдосталь свят, фольклору, традицій і пісень, щоб святкувати будь-що і будь-коли.
Але, мабуть, усе-таки щось стає застарілим і нецікавим, а в багатьох регіонах нашої країни — взагалі залишається невідомим.
Отже, щось треба подавати на новий лад, шукати нові грані, як, зокрема, і сталося в нашому різдвяному проекті.
Читайте: Франківська акторка Галина Баранкевич – людина тижня за версією «Репортера»
Чому “нашому”? Тому що мені серед своїх колег пощастило знайти однодумців. Це, зокрема, сценарист Таїсія Люта, актриса й асистент Тетяна Гірник, художник Володимир Плазинський, багато важила довіра і підтримка мого вчителя — режисера Ростислава Держипільського. А також багатьох людей, котрим моя ідея стала такою ж потрібною і цінною.
— Не так давно ви реалізували проект “Вигнані з раю”…
— Що стосується драми-концерту “Вигнані з раю”, то особисто для мене це є данина великої шани й поваги всім тим, хто застав і пережив страшні часи виселення. Моя лемківська родина, що спершу була вивезена товарняком на Луганщину, а вже потім — на Західну Україну, попри все зуміла зберегти сімейні цінності, традиції і особливе відчуття гумору. Моя бабуся Ганна Дзюбинська, яка була другою дитиною серед дев’ятьох дітей, грала в самодіяльному театрі, чудово танцювала і співала.
Тобто те, за що я беруся у творчості, має торкатися моєї душі й викликати особливі емоції.
— У чому специфіка різдвяного проекту, що тут “уперше” — у музичному та сценічному планах? Наскільки така вічна тема, як Різдво, може дарувати певні світоглядні та художні відкриття, і якщо дарує — то які саме ?
— Справді, що ще такого можна придумати на Різдво? Що нового? Але вже третій рік поспіль це дійство зовсім не схоже на попередні. Я сама для себе відкриваю різні нові аспекти цього дивовижного свята. Цьогоріч у нас дійство про милосердя і прощення. Дійство про пісок часу. Час плине, а що доброго й корисного встигаємо ми зробити за відведений нам час?
Читайте: Галина Баранкевич запрошує франківців на святковий концерт «Легенда святого Різдва»
Піскова анімація — наче мультик, і неймовірно трепетні легенди дадуть зрозуміти, що народження Христа — це щось набагато глибинніше за традиційне Різдво. Це народження нових світлих думок, вчинків. Це вміння прощати, співчувати, допомогти, підтримати, любити, незважаючи ні на що.
Ну і, зрозуміло, найголовніше — атмосфера, коляда. Важливе завдання “Легенди святого Різдва” — пошук старовинних, маловідомих і створення нових сучасних колядок, які звучатимуть у різних жанрах.
— Ви — популяризатор і виконавиця лемківських пісень. Чи може пересічний слухач миттєво визначити й упізнати такі пісні — не лише на діалектному рівні?
— Вивчати і шукати лемківські пісні я почала порівняно недавно. Але вже за цей період, поки записувала альбом “Вигнані з раю”, переслухавши дуже багато різноманітних творів, зрозуміла, якою багатогранною була і є етнографічна група лемки.
Їхні пісні різнобарвні і не схожі одна на одну. Причому вони надзвичайно мелодійні — чи то пісня лірична, чи жартівлива, чи навіть вона про війну.
— Можливо, вам відома історія народження такої популярної пісні як “Ой верше мій, верше”, з яких вона джерел? Що внесла в цю пісню виконавська манера Квітки Цісик, і що би хотіли розкрити в ній ви?
— Пісня “Ой верше мій, верше” — одна з найвідоміших лемківських пісень. Знаю, що належить вона до циклу весільних творів. Але після вигнання лемків з рідних земель стала для них (і не тільки) символом туги за рідною домівкою. Тому, якщо братися за виконання таких пісень, їх потрібно виконувати з особливими щирістю та розумінням. На мою думку, в цьому й полягає успіх їх звучання.
Якщо говорити про Квітку Цісик, то всі ми зачаровуємось її особливим і таким упізнаваним тембром, умінням виконувати українські пісні тихо, з трепетом, без зайвої надривності. Особливість виконання лемків — тихий, душевний спів.
І я намагаюся робити те саме. Брала до роботи лише ті твори, які розумію і в яких звучав би не так мій голос, як моя душа.
— Недавно ваш театр 220-й раз зіграв “Солодку Дарусю” Марії Матіос. Чи відчуваєте ви внутрішні зміни у своїй німій героїні за 10 років життя вистави ?
— Відчуваю, що в Дарусі справді багато що змінилося за 10 років. Хоча так само багато моментів залишаються стабільними і, як на мене, незмінними… Наприклад, кружляння Дарусі і те моє внутрішнє, з чим кружляю навколо себе.
Як навчала Наталя Половинка, і я це собі запам’ятала раз і назавжди: кожен крок у цьому “крутінні” — це весь час вхід у щось нове й незвідане, огляд світу навколо себе.
Саме в такому, досить незвичному й навіть дитячому, фізичному стані моя Даруся йде по житті і бачить світ навколо себе.
А змінилася моя Даруся, а краще сказати б — наповнилася, вже більше життєвим досвідом. Багато було пройдено й пережито за ці 10 років. Особливо болючі і важкі моменти завжди лишають слід у моїх драматичних героїнях.
— Розкажіть про свій шлях до великої сцени: це щаслива випадковість чи усвідомлена мета?
— Мені з дитячих років подобалося бути на сцені. Дуже ціную ці роки, досвід і цю творчу дорогу, бо вона моя: вистраждана і проплакана.
Хоча не можу не сказати, що не було певних везінь. Як же без них. Але й везіння були вистраждані. Якщо взяти до уваги, що мені пощастило ще на третьому курсі зіграти роль Марусі у виставі “Маруся Чурай” Ліни Костенко, режисером якої виступив Євген Курман, то так — це справді, на перший погляд, був театральний успіх. Але якщо згадати, які були ті три місяці репетицій… Я — третьокурсниця, мені 18 років, акторського досвіду як такого немає (навіть у світло на сцені я не вміла правильно стати), життєвого — тим більше, травма спини, повна емоційна й фізична виснаженість, спустошення. Це як екзамен на виживання.
Я кілька разів хотіла відмовитися від ролі, але моя мама сказала, що не можна залишати справу напівдорозі: треба йти до кінця, з останніх сил. Тоді ці слова дуже допомогли мені. І я для себе зрозуміла, що все значне у цьому житті — чи то з везінням, чи без нього — приходить до мене лише через працю, і часто — через біль.
— Яким було ваше близьке коло в дитинстві, в юності, хто найбільше вплинув на формування, на вибір?
— Я жила, вчилась і розвивалася як звичайна дитина. Хоча все це відбувалося під пильним наглядом батьків, які дуже дбали і про нашу з сестрою освіту, обравши для нас спеціалізовану школу з поглибленим вивченням німецької мови, і про наш “вільний” час, а точніше — його відсутність.
З дитинства наш графік був щільний. Спершу школа, потім музична школа, гімнастика, різноманітні гуртки та додаткові заняття.
Читайте: Франківчанки Баранкевич, Олексин та Лончина знялися у кліпі-веснянці (ВІДЕО)
Але вибору професії батьки нам не нав’язували. В той момент і я, і моя сестра, що зараз учителює, мали змогу обирати самі. Батьки лише трохи підказували. Я ж дуже хотіла співати. Але батько сказав, що мій вибір має бути більш серйозним і більш стабільним. Чесно кажучи, саме так і з’явилось у моєму житті акторство.
— Якщо згадувати афоризми великих про мистецтво сцени або якщо вигадати щось своє, то якими будуть найточніші слова про театр?
— Мені подобається вислів Віктора Гюго: “У кожної людини під капелюхом свій театр”.
У багатьох акторів, режисерів і так само глядачів своє розуміння театру, свої смаки та вподобання. Головне — щоб усі мали можливість вибору і знайшли “свій театр”.
