Люди прагнуть змін. Люди вперто продовжують теревенити про «українського Піночета», який прийде і порядок наведе. В цих розмовах, як на мене, є дві суттєві складові. Перша – принципових змін не уникнути, тому що теперішній порядок прогнив. Це неминучість і вона очевидна. Друга складова – очікування однозначного позитиву від тих змін. І тут вже жодної очевидності не простежується.
Політичні науки кажуть нам про те, що зберігати демократичне правління під час війни можна лише за трьох умов. Якщо війна не довга, якщо демократична влада оперативно та компетентно реагує на ситуативні виклики та якщо в суспільстві є довіра до правлячої еліти. Відсутність хоча б однієї з цих умов веде до необхідності встановлення більш централізованого, жорсткого і мобільного режиму правління.
На жаль, в Україні відсутня не одна, а всі три умови збереження демократії. І зовнішнього впливу демократичних «кураторів» з Вашингтона і Брюсселя, при всій його значущості, може забракнути для компенсування такої відсутності. Війна, як бачимо, є надто потужним генератором суспільної розрухи. Війна на всіх рівнях розбещує владу, розхитує правопорядок, прикриває корупцію та породжує психічні епідемії.
Люди починають мріяти про диктатора. Особливо тоді, коли головний «вузол демократії» – парламент – практично паралізований й не в змозі вчасно приймати необхідні рішення. А «кишенькові козарлюги» з мандатами вже ховаються не лише від сесійного процесу, але й від своїх хазяїв.
Робота державної машини стає спазматичною. Обласні феодали нахабніють, кримінальники беруть під контроль цілі галузі, бізнес ховає прибутки, а громадських активістів скуповує кожний, хто має готівку. ЗМІ захлинаються від фейкових новин та годують електорат пригодами Гончаренка та репортажами про ліплення вареників для бійців АТО.
Народ, незважаючи на знамення, продовжує мріяти про месію. Тепер вже не в образі ясноокого підпаска з трипільським глечиком, а під личиною сурового генерала, або когось до нього подібного. Народові не втямки, що у словосполученні «український Піночет» визначальним словом є не прізвище чілійського тирана, а прикметник «український».
Хто може гарантувати, що омріяний диктатор миттєво не вступить у змову з «грошовими мішками»? Хто гарантує, що він не оточить себе кланом з родичів, шкільних друзів та корисних «рєшал»? Хто гарантує, що він приструнить місцеві клани? Й, нарешті, чим він врівноважить відсутність легітимності та офіційної міжнародної підтримки? Хіба що черговими пропагандистськими «варениками». Або ж, що реальніше, кулуарною домовленістю з агресором.
Виглядає на те, що Україна опинилася в ситуативній пастці. Що між усіх варіантів майбутнього ми начаклували собі лише кілька «неминучостей» – гірких, як полин. Правлячий клас, до речі, вже давно спакував чемодани. Якщо зміни відбудуться «в упаковці» масових заворушень, то під роздачу попадуть либонь дрібні виконавці та випадкові терпіли. А далі… Далі кожному вільно пофантазувати.
Варто також згадати, що Україні чомусь не фартило з диктаторами. Всі претенденти на цю роль закінчували швидко і некрасиво. Люди поетичного штибу кажуть, що демократія у нас в крові. Скептики на це посміхаються і виправляють, мовляв, не демократія, а махновщина.
Як би там не було, але диктатура може виявитися короткою (у всіх значеннях) і смішною (не у всіх). Питання лише в тому, хто сміятиметься останнім. Є підозра, що ми всі знаємо цю людину.
