Уже 30 років Іван Павликівський займається розкопками місць масових поховань жертв політичних репресій комуністичного режиму на Прикарпатті. Він вперто продовжував копати навіть тоді, коли багато інших покинули це заняття. І земля, роками затоптувана, а подекуди й заросла піввіковими деревами, саме йому відкривала таємниці загибелі патріотів.
Невгамовний «пособнік»
Найперше, що помічаєш в оселі Івана Павликівського, це прапори: синьо-жовтий, червоно-чорний, та білий – з емблемою «Меморіалу». Іван змалку ріс патріотом. У селі Іваниківка, де він народився 22 грудня 1934 року, прикладів самопожертви заради України бачив вдосталь. Його батько був січовим стрільцем, в роки Першої світової отримав срібну медаль за збитий німецький літак. На подвір’ї Павликівських були три, а в старшої сестри Марії – дві криївки вояків УПА; середуща сестра Анна була їхньою зв’язковою. Загалом, на 1950 рік у боротьбі з більшовиками з Іваниківки загинули 183 хлопці, з них 13 – з родини Івана по батьковій лінії. Сам Іван носив «штафети», а бувало, й зброю повстанцям, чотири рази був на допитах в НКВД (вперше його, десятирічного хлопчика, побили за те, що приколов на кашкет український тризуб).
Кілька разів Павликівським вдавалося уникнути виселення, та у 1950-му їх, «як пособников бандеровцев», відправили в Сибір. 15-річного Івана завезли в тайгу працювати на лісоповалі. Через кілька місяців він звідти утік і дістався до Комсомольська-на-Амурі. Там закінчив ремісниче училище, працював до завершення десятирічного заслання.
Додому Іван Павликівський повернувся у 1960 році разом з сім’єю, але «вороги народу» не були потрібні радянській владі. Його батьків три роки не прописували, а сам Іван п’ять місяців оббивав пороги різних органів.
«Не прописаний – нема роботи, а вже як прописався, то взяли мене фрезерувальником в експериментальний цех «Промприладу», – згадує пан Іван. – На другий же день запізнався я з Федором Ковтуном, який мав зв’язок з підпільною УГКЦ і на довгі роки став моїм товаришем. Саме від нього я дізнався про підпільну греко-католицьку семінарію в Дорі, яку вів отець Косило. Федір і познайомив мене з владикою Павлом Василиком, коли той був ще священиком, я відвідував підпільні відправи в Гостеві й Надорожній. Це все утверджувало в мені віру, що Україна стане самостійною державою».
Хтось мусить це робити
У вересні 1989 року, коли розпочалися розкопки у Дем’яновому Лазі на околиці Івано-Франківська, Павликівський одним із перших узявся за лопату. Робота то була – не для слабкодухих.
«З кожним днем ми виявляли все більше й більше людських останків, – пригадує пан Іван. – Людей бракувало – працювали лише активісти «Меморіалу», а також кілька мешканців села Пасічна. Та незабаром до нас приєдналися десятки добровольців із навколишніх сіл. Владі це, звісно, не подобалось, та ми вперто, метр за метром, працювали. Вийнятих на поверхню останків більшало, судмедексперти не встигали оформляти документи».
За словами пана Івана, майже за два місяці вони розкопали три великі могили. З останньої дістали останки 108 осіб. Серед розстріляних були і жінки, і навіть грудні діти. Загалом знайшли останки 524 людей.
«Після розкопок спалося важко, з голови не зникали страшні картини, – розповідає Іван Павликівський. – Раніше й під багнетом не поліз би в яму – гнітюче це заняття. Але усвідомлював – хтось мусить це робити, бо то – наша історія, наші герої, яких треба знати поіменно і вшанувати належним чином».
Тут загинув шпиталь
Неодноразово Іван Павликівський брав участь у розкопках на рідній Богородчанщині. Поблизу урочища Малиновищі місяць копав сам.
«Там була дуже тяжка справа, – говорить він. – Я знав, що в Богрівці 27 липня 1944 року загинув шпиталь УПА. В село поїхав сам – ані транспорту, ані бригади. Зайшов до сільради, показав свій дозвіл на розкопки. Тоді мене дуже привітно прийняла Марія Матищак, тамтешня учителька і голова сільської ради. Вона розповіла усе те, що їй переказували (пані Марія 1946 року народження, її тато Василь Князевич загинув того ж року, тож вони з мамою переховувались по селах і ледве вижили). Коли шпиталь наблизився до села Богрівки, її тато зустрів їх, спинив, і попередив, щоб не йшли до Яблуньки, бо в Солотвині вже були москалі, і справив на Малиновище. Князевич думав, так буде краще, але сталось по-іншому, тому що на одному з коней був зрадник».
Усі деталі тої трагедії нині встановити важко, каже пан Іван, однак точно відомо, що шпиталь ще не дістався до Богрівки, як туди приїхало сім мотоциклів і два танки. Енкаведисти вже чекали. Десяток хлопців, яких відправили у розвідку, скосили впритул.
«То було пекло, поранених москалі добивали штиками, – каже Павликівський. – За моїми даними, там загинуло не менше 150 людей».
Після розмови він узявся до роботи. Знав, що тут десь лежать десять хлопців, які першими пішли в розвідку. З ними посередині була похована і одна дівчина, лікарка. Казали, що на руці в неї був годинник, а груди пробиті багнетом. Той годинник потім передав до музею.
«Попробував я копати в одному місці, де був пересипаний ґрунт. Для впевненості закликав на допомогу археолога Богдана Томенчука з Прикарпатського університету, – говорить пан Іван. – Через сорок хвилин роботи я знайшов кістки, показалися три черепи. Закрив яму та попробував копати в інших місцях».
Працював він п’ять тижнів, крім суботи й неділі, знайшов 12 поховань. Каже, точно знає, що їх значно більше, але продовжити справу не вдалося…
«Іван Павликівський – активний учасник, ініціатор багатьох розкопок у нашій області, – каже Ярослав Коретчук, директор Музею визвольних змагань Прикарпатського краю. – У своєму «меморіалівському» середовищі ми його називали двигуном, адже він був рушієм багатьох розкопок».
У 2014 році митрополит Володимир Війтишин нагородив Івана Павликівського митрополичою грамотою. Цього ж року вийшла друком його книга «Дорогами долі». І пан Іван сподівається видати ще 600 сторінок спогадів. Крім того, незважаючи на свої 82 роки, збирається далі брати участь у розкопках.
«Багато місць таємних поховань досі чекають на відкриття, – каже він. – Зробити це непросто: бракує грошей, будь-які роботи треба погоджувати. А ще ця робота важка психологічно. Та ми не можемо сидіти склавши руки, коли діти граються на кістках».
Світлана Андрійчук,
випускниця Школи журналістики Івано-Франківської ОО НСЖУ
