Хлопець ромського типу в бейсболці дашком назад, кількох футболках одна поверх одної, штани спортивні на підтяжках, роззявлені велетенські кросівки. Під очевидною дією важкого алкоголю й легкого наркотика. Не навпаки. Худорлявий, тонкий, очі горять. Смаглявий. Смиканий.
Мені з місця на фестивальному подіумі добре спостерігати, як він, посидівши в першому ряді кілька хвилин, зривається і стрімко кудись виходить. До такої міри стрімко, що я ледь не написав «вилітає». Хоч це було б уже перебільшенням, пише Юрій Андрухович у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Він повертається невдовзі – на те ж місце, в перший ряд. Він там фактично один. Румунська публіка, здається, як наша: воліє розсідатись у глибині, не надто близько до сцени. Перші ряди лишаються порожніми. Чи це такий прояв несміливості, що ментально єднає українців з румунами? Можливо. Але є й інше пояснення: якщо зустріч виявиться нудною, то піти геть із першого ряду не так зручно. Всі на тебе дивитимуться з осудом і заздрістю, особливо ті, що на сцені. Тобто причина все одно в несміливості. Чи принаймні в небажанні бути надміру помітним.
Це однак не про нього. Він трохи посидить, а тоді знову зривається, виходить, повертається, знову сідає, слухає або вдає, що слухає, знову підводиться, зникає, повертається. Кільканадцять разів туди й сюди. Схоже, що в нього свій перформанс, альтернативний нашому.
Друль – Андрухович – Бойченко. У Франківську презентували “Ворохтаріум” (ФОТО)
Фестиваль у румунських Яссах зачаровує легкістю та невимушеністю. Більшість подій – у великому наметищі, розбитому на головній міській площі. Я навіть не знаю, чи не правильніше було б називати той намет шатром. Усередині він поділений на три секції, найпросторіша з яких друга – і саме в ній відбуваються зустрічі з авторами різних країн.
У першій секції натомість розгорнули книжковий ярмарок.
Мені ж найбільше подобається третя, бо це фестивальне запліччя з кавою, вином і цілими ватагами юних волонтерок, готових на все. Щодо останнього я, звичайно, перебільшую.
Наша подіумна дискусія врешті добігає кінця. Модераторка традиційно дякує й нагадує про можливість отримати автограф «від наших дорогих авторів». Поодинокі слухачі неквапом підтягуються до подіуму й вилаштовуються в маленькі черги перед кожним із нас. Хлопець із першого ряду обганяє всіх. Він уже переді мною. Проте йому не йдеться про автограф.
Юрій Андрухович: Читачі книжок в Україні – це така собі каста
«Сорі, – починає він, – май інґлиш із ту бед».
Він смикає за рукав перекладачку і щось говорить румунською. Проте перекладачка вже відпрацювала своє, жодних додаткових робіт, їй час додому – і все. Йому доводиться все сказати самому. Своєю англійською. Цілком достатньою, зрештою.
«Я хочу спитати одне, – видихає він на мене всю свою схвильованість, і я мимохідь констатую, що мав рацію принаймні з важким алкоголем. – Я хочу спитати одну-однісіньку річ. Можна мені спитати?»
«Спитай».
«Я вже третій вечір тут на цьому fucking фестивалі, я навмисне записався волонтером, і що? Я так і не почув нічого з того, що хотів. Чому ніхто з вас не розповідає про те, як почати писати книжку?»
Андрухович і Луцький допомогли зібрати на Спільнокошті рекордну суму на розвиток “Пласту” на Сході
Я пояснюю, що таких правил не існує. Що правил не існує взагалі. Що той, хто хоче писати, сідає й пише, нікого ні про що не питаючи. Мені здається, я відповів вичерпно, але він навряд чи почув.
«Розумієш, – каже він, – я міг би почати так: “Привіт, я Драґош. Мені 27 років і я живу в Яссах”. Але так же не починають! Я не хочу такого початку!»
«Як на мене, – відповідаю, – то він не такий і поганий. Особливо “привіт, я Драґош”. Як на мій смак, цілком добре. Після такого початку я як читач обов’язково читав би далі».
«Але це не те! – нервує він. – Це дурний початок, так не можна. Чому ніхто з вас не розповів, як насправді треба починати?»
Я бачу, що ситуація заходить у петлю. Що його ковбасить і йому треба догнатися. Він не почує жодної моєї відповіді – чи то у двоскладовій формі загальнодоступного fuck off, чи в розгорнуто-лекційній, з порівняльним аналізом романних зачинів, типових для класичного реалізму, національного історизму, високого модернізму й низького постмодерну. Чорт забирай, як його відшити?
Але як його відшиєш, коли він продовжує:
«Я живу дуже екстремальне життя. Мені 27 років, я двічі сидів, у мене дружина і троє дітей. Я мушу про це розказати всім. Хай люди знають, яке в мене життя. Хай читають про моє життя. Я знаю таке, чого ніхто не знає. Але я не знаю, як мені почати. Яке перше речення, друге речення».
«Зачекай, якщо маєш час, – кажу йому. – Я зараз підпишу цим людям кілька книжок і…»
Він відступає вбік, але не зникає з периферійних секторів мого зору. Даремно я сподівався, що він розтане. Ні – ходить навколо, кружляє легким підстрибом. Підписуючи книжки, я раптово знаходжу, що шукав. Я вже давно не знав, як почати новий роман. І от з’являється перше речення. І я ним поділюся – чому б ні.
«Почни отак, – кажу, коли він знов опиняється переді мною. – Запам’ятовуй, це перше речення. Спеціально для тебе. Якщо Бог нам батько, то диявол найкращий друг».
Він кидається мене обіймати. Це саме воно.
Питання тепер тільки в тому, хто з нас допише свій роман раніше.
