Погляд

Бути переможцем. Юрій Андрухович – про успіхи України, мову культури і головний ризик у війни з РФ

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Письменник Юрій Андрухович розмірковує про помилки та досягнення сучасної України і стверджує, що сьогодні в країні перемог предостатньо, просто співвітчизники не вміють відчувати себе переможцями.

Зустріти українського письменника Юрія Андруховича у Києві велика рідкість. Значну частину року літератор проводить у рідному Івано-Франківську, решту часу – в подорожах, дискусіях і презентаціях у Європі та за її межами, пише НВ.

Уже два десятиліття він перебуває в статусі одного з найпопулярніших українських письменників сучасності. До того ж популярність Андруховича Україною не обмежується: його книги перекладено десятками мов. А його суперечливі колонки розбурхують українське суспільство і викликають гарячі суперечки про сутність української нації, своїх і чужих.

Рік, що минає, для Андруховича-письменника був успішним. Світ побачив новий роман Коханці юстиції, який, за признанням автора, він писав два десятиліття. На початку грудня роман став Книгою року в Україні за версією BBC.

Утім, в інтерв’ю НВ іменитий письменник не тільки розмірковує про літературу, а й торкається ширшої теми – підбиває підсумок п’яти років постмайданної України.

Читайте: Юрій Андрухович: Час прикрасний

Україні, нам усім, бракує не перемог, а вміння їх, ці перемоги, бачити, зміцнитися духом від того, що вони є. Це моє абсолютне переконання. Що ближчі вибори, то песимістичніше налаштовані люди, вони говорять про можливий реванш. Вибори все ж ще не завтра, а тому не треба забивати собі голову песимістичними думками. Якщо ми постійно боїмося реваншу, якщо вже переконали себе в перемозі тих, хто здатен реванш наблизити, то ми неадекватні.

Передвиборна президентська кампанія стартує лише в січні, а вибори навесні. Знаючи наших політиків, це великий термін. Тобто у кожного з них ще буде мільйон шансів для самознищення, провалів, для “все пропало”, для помилок, дурості і підлості, які можуть повністю перекреслити їхні передвиборні старання. Тому сьогодні очікувати і боятися якогось певного результату навряд чи розумно, ми не знаємо, яким він буде.

На жаль, сказати, що за п’ять останніх років ми пройшли точку неповернення до минулого, теж не можна. Зміни почалися у багатьох сферах, але всі вони ще не завершені, а дуже часто відверто гальмуються і дискредитуються, особливо у правоохоронній та судовій сферах. Держава як була правовою тільки на папері, так і залишається. В освіті, культурі та гуманітарній сфері все набагато краще. Зміни відчутніші, ніж деінде, але їх усе одно не можна вважати незворотними.

Якщо підбивати підсумок процесів у суспільстві, то, на жаль, набагато простіше говорити про речі, які нас все ще роз’єднують. Нас і далі роз’єднують досить істотні на цьому етапі історії моменти. Наприклад, ставлення до Майдану і висновки щодо нього. Або ставлення до Росії. Складно не бачити, наскільки значна частина українців не хоче прийняти того очевидного факту, що існує російська воєнна агресія проти їхньої ж країни. Вони продовжують цього агресора поважати і навіть любити, і що ближче до лінії фронту з ним, то більший відсоток цих прихильників.

Читайте: Юрій Андрухович: Гороскоплення

Що може об’єднати? Думаю, на якихось менш помітних рівнях співмешкання це єднання відбувається увесь час, об’єктивно і неминуче. І навряд чи для цього нам потрібно вигадувати якісь особливі ідеї. Біда не в тому, що ми апріорі між собою посварилися, це неправда. Біда в тому, що наші конфлікти продукуються ззовні. Тобто над цим постійно працює російська пропаганда і російський інформаційний простір взагалі.

Нам у нашому громадянському становленні істотно, цілеспрямовано і масово заважають. І не хто-небудь, а чемпіон світу в подібних справах, йому дуже нелегко протистояти. Тому і протистояння це йде для нас зі змінним, м’яко кажучи, успіхом.

Колись свою збірку есе, написаних у 90-і, я назвав Дез_оріентація на місцевості, тому що так відчувало себе українське суспільство 90-х, збите з пантелику, дезорганізоване. Ось цей стан ми точно подолали. Українці стали значно організованішими, вони краще і якісніше бачать, до чого прагнуть, що їм потрібно. І свідчення тому не тільки два Майдани. Хоча насамперед саме вони.

На кожен Майдан у нас був свій Антимайдан, як місце зустрічі інших українців, все ще дезорієнтованих. Тобто у нас все ж іще досить нерівне суспільство, і не в сенсі майнової нерівності, а в розумінні цивільних навичок, володіння ними.

Читайте: Юрій Андрухович: Напіввідкритий лист незнайомому норвезькому редакторові

І все ж значно більше спільного у нас сьогодні з країнами Європи. Насамперед нас ріднить російська загроза. До того ж дуже чітко помітно, що в цьому сенсі нас краще розуміють і підтримують там, де, як і в нас, є безпосередній кордон із Росією. Тобто в країнах Балтії та Польщі. Країни, які з Росією безпосередньо не межують, відчувають себе набагато безпечніше, і, як наслідок, підтримка України з їхнього боку не так відчутна.

А ось із боку Угорщини навіть саме слово “підтримка” вже використовувати якось неправильно, там уже щось протилежне відбувається.

Із країнами Східної Європи у нас багато інших спільних знаменників, серед яких, на жаль, і спільні фобії, страх перед культурним розмаїттям. Але ось цей – географічна близькість Росії та пов’язана з нею загроза – визначає фактично все і насамперед те, чому Східна Європа все ще залишається Східною Європою.

Наша емансипація від Росії могла б бути набагато радикальнішою. Аж до закриття кордонів і розриву будь-яких відносин. Чорт забирай, у нас забрали цілий півострів і окупували піврегіону на сході країни! Можна ж у відповідь хоча б образитися і припинити дипломатичні відносини? Зрозуміло, що ми заслабкі, щоб оголосити офіційну війну, але рішуче відвернутися ми ж можемо? Це мій погляд, і він далекий від реальної політики, тому я і не політик.

Читайте: Книгою року ВВС–2018 стали «Коханці Юстиції» Юрія Андруховича

І все ж головний ризик війни в тому, що вона може виснажити нас, не виснаживши ворога. Наш шанс на перемогу в тому, що Росія загрузне в цьому конфлікті, витратить багато ресурсів, здується. Я не думаю, що це утопія. Росія повинна опинитися в тій ситуації, коли її керівництво, а потім і населення проклянуть той день, коли вони сунулися в Україну. А для цього економічні санкції проти Росії не повинні бути декоративними. І це здебільшого стосується наших західних партнерів.

Що ж стосується нашого керівництва, то воно, на мою думку, суттєво перебільшує рівень свого партнерства із Заходом у даній ситуації. Жодної стійкої антипутінської коаліції, на жаль, не існує. Потрібно досягати її реального створення, а не видавати бажане за дійсне.

Що добре: сучасне українське культурне середовище відбулася. Є безліч письменників, хороших, різних і поганих – без поганих теж не можна. Є величезна кількість видавництв – успішних і тих, що на ладан дихають. І це теж нормально. Є читацьке середовище, коли величезна кількість українців купує книги національних видавництв і, що важливо, прочитує їх. Є книжкові фестивалі та ярмарки. Є підтримка держави і недержавних інституцій. Так добре ще не було ніколи.

Мені трохи смішно, коли запитують, яких текстів української літератури не вистачає. Я не встигаю прочитати й однієї двадцять п’ятої частини сучасних українських літературних текстів, так багато їх сьогодні пишуть і видають.

Читайте: Юрій Андрухович: Почаївські бл.

Письменницький успіх за кордоном – це результат двох складових: таланту автора, який дозволив йому створити видатну книгу, і таланту перекладача, який цю книгу переклав конгеніально. От і все. Не потрібно жодних окремих зв’язків, протекцій та іншого.

Є величезний список усього, що могла б зробити держава для популяризації української літератури за кордоном, але найголовніше все ж вирощувати перекладачів української літератури різними (в ідеалі – всіма) мовами світу. Організовувати для них довгострокові стипендії або інші проекти, завдяки яким зацікавлені фахівці – а їх, повірте, багато – потягнуться в Україну, поживуть у нас. Вивчать мову, вникнуть у контекст, ментальність і все те, без чого успішний розумний переклад неможливий. Закохаються в Україну і стануть нашими агентами впливу. Це, повірте, важливо.

Європа говорить мовою культури, і ми могли б бути набагато успішнішими в її опануванні.

Мене нерідко запитують, як на мене вплинув той факт, що моє прізвище опинилося у списку Бабченка. Чесно кажучи, ніяк не вплинув. Хоча протягом деякого часу я, виходячи з дому, мимохідь думав про те, якого кольору вдягти сорочку, щоб плями крові виглядали на ній естетичнішими.

Взагалі ж така ситуація може виявитися у певному сенсі пасткою. Якось нерозумно коментувати все це, поки ти живий. А коли перестанеш бути живим, то коментувати буде вже пізно. Така ось невдячна тема.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.