Є теми, які постійно нависають над тобою, а ти їх відправляєш кудись подалі. Й не тому, що вони неприємні, а тому, що нібито не на часі. Але стається щось таке, що тебе провокує. І починаєш писати.
Десь в інтернеті прочитав про те, що міністерство інформполітики (Мінстець) у перебігу підготовки до 25 річниці Незалежності розіслало телеканалам пропозицію «освітити етапи створення держави» та додало до цього відповідну довідку, вироблену Українським інститутом національної пам’яті. На каналах хто посміявся, а хто й, згадавши темні часи «темників», виконав чиновницьке побажання. Ну й біс з ними всіма. Але принагідно згадалися десятки розмов про те, що, мовляв, «державі потрібна ідеологія». Навколо, аби ви знали, дуже багато людей, котрим це свербить. Котрі не можуть без ідеології.
З нею простіше. Особливо в часи, коли не стає суспільної довіри. Коли її просто нема. Тоді у тих головах, які впевнені в існуванні простих ефективних рішень, виникає думка про державну ідеологію. От що всіх з’єднає! При тому ті голови прагнуть не м’якого формату титульної «національної мрії», а чогось зобов’язуючого, з присмаком директив ЦК…
По перше, ідеологія не виникає з умоглядних бажань. Ідеологія завжди супроводжує те, що в історії називається «великим проектом». Себто супроводжує імперську або ж релігійну експансію в їх модерних (після 1914 року) варіантах. Українські еліти не мислили, не мислять й не збираються мислити в рамках «великого проекту». Різні її частини беруть участь у чужих «великих проектах» — атлантичному (більшість) або російському (меншість). Або ж культивують містечкову кланово-племінну автаркію (ще одна меншість).
По друге, в межах України не видно команди, яка могла би здійснити власний «великий проект». Ця відсутність багатозначна. Вона складається з чотирьох позицій: відсутності відповідних (лідерських, проривних) моделей мислення, відсутності фінансових ресурсів, відсутності суспільної солідарності та відсутності оригінальної міської культури, яка б підтримувала не етнічний, а громадсько-політичний рівень національної ідентичності.
По третє, ґрунтом для виникнення державної ідеології слугує зовсім не історичне минуле, як думають деякі, й не опереткове народолюбство політично-бізнесових зграй, а «технологічні пакети» модерних міфів, якими оперує соціально успішне (центрове, прогресуюче), мобільне та зґуртоване корпоративне середовище. В неофеодальній та світоглядно розпорошеній Україні таких «пакетів» не пропонується. Замість творення національної «Силіконової долини» — одне лише тупе хуторянське філософствування.
Тому в нас квітнуть провінційні «квазіідеологічні» конструкції, базовані або на прямому популізмі, або на безсовісній експлуатації історичної спадщини. Їхня небезпека навіть не в тому, що вони спекулятивні у гіршому розумінні цього слова. Найстрашніше те, що ці конструкції немічні, несучасні, заздалегідь програшні й не можуть на рівних конкурувати з ідеологіями «великих проектів».
Ці недоідеології лише скомпроментують тих, хто довірливо, або ж задля користі встане під їхні знамена. Так само, як заточена під архаїку продукція Мінстеця нині компроментує діючу владу. А ще ті недоідеології, в разі отримання державного статусу, вимагатимуть жертв. В першу чергу диктуватимуть задушливу одностайність мислення і переслідування усього, що «неправильно дихає». Ми це вже проходили.
Тому, до пори до часу, краще керуватися форматом громадянських обов’язків та зміцнювати свободу думки як об’єктивну перевагу над ситуацією ідеологічної однорідності. Навіть якщо більшості (котра, як відомо, завжди неправа) буде від цього некомфортно. Більшість якось перетопчеться.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.